Старий Баррінг втягнув повітря, хриплячи скреготливо.
— За п’ядь від середини пішов твій шип, дівко! Цілу п’ядь! А я ж казав, аби ти не тремтіла, як тятиву спускаєш! А ти скачеш, наче тобі слимак між сідницями вповз. І довго цілишся. З утомленої руки стріляєш! Тільки шипи псуєш!
— Я ж у нього поцілила! І не за п’ядь, а тіко за півп’яді від середини!
— Не груби! Ач, покарали мене боги, дівку недолугу замість сина наславши.
— Я не недолуга!
— Ну то покажи. Стрель разок іще. І пам’ятай, шо я тобі казав. Маєш стояти, наче в землю врита. Цілитися й стріляти швидко. Чого кривишся?
— Бо намовляєте ви на мене.
— Моє батьківське право. Стріляй.
Вона нап’яла лук, набурмосена й близька до плачу. Він те зауважив.
— Я тебе люблю, Марійко, — сказав глухо. — Завжди про те пам’ятай.
Вона відпустила тятиву, ледь пір’я торкнулося кутика губ.
— Добре, — сказав батько. — Добре, дочко.
І розкашлявся жахливо, хрипко.
Смаглявий лучник із галереї загинув на місці. Стріла Мільви поцілила йому під ліву пахву й увійшла глибоко, більш ніж до половини, ламаючи ребра, розриваючи легені й серце.
Випущена за мить до того стріла смаглявого лучника, та, із червоним пір’ям, поцілила Мільві низько в живіт і вийшла ззаду, дроблячи таз, розриваючи кишки та артерії. Лучниця впала на підлогу, наче тараном ударена.
Ґеральт і Кагір крикнули єдиним голосом. Не звертаючи уваги, що на галереї після падіння Мільви знову взялися за луки, вискочили з-під портика, який їх охороняв, схопили лучницю й потягнули її, попри град стріл. Один із наконечників задзвонив по шолому Кагіра. Другий — Ґеральт міг би заприсягтися — причесав йому волосся.
Мільва залишала за собою широку й лискучу смугу крові. У місці, де вони її поклали, на підлозі миттєво виросла гігантська калюжа. Кагір лаявся, руки в нього тремтіли. Ґеральт відчував, як охоплює його розпач. І лють.
— Тітонько! — завила Ангулема. — Тітонько, не помииирааай!
Марія Баррінг відкрила рота, кашлянула жахливо, випльовуючи кров на підборіддя.
— Я також тебе люблю, татусю, — сказала цілком виразно.
І померла.
Поголені аколіти не могли дати собі ради з Цірі, що билася й верещала; на допомогу їм поспішили пахолки. Один, точно копнутий, відскочив, зігнувся й упав на коліна, обіруч стискаючи низ живота й спазматично хапаючи повітря.
Але інших це лише розлютило. Цірі дістала кулаком у потилицю, відкритою долонею — в обличчя. Її перекинули, хтось з усіх сил ко́пнув у стегно, хтось усівся на литках. Один із лисих аколітів, молодий типчик зі злими зелено-жовтими очима, сів їй на груди, учепився пальцями у волосся, сильно шарпнув. Цірі завила.
Аколіт також завив. І вибалушив очі. Цірі побачила, як із поголеної голови струменем полилася кров, бруднячи білий халат химерним візерунком.
А наступної миті в лабораторії вибухнуло пекло.
Застукотіли перекинуті меблі. Різкий тріск і хрупотіння битого скла злилися з божевільним завиванням людей. По столах і підлозі хлюпнули декокти, фільтри, еліксири, екстракти та інші магічні субстанції, — вони змішувалися й поєднувалися, деякі за контакту сичали й випльовували клуби жовтого диму, який відразу заповнив приміщення.
У диму, не звертаючи уваги на витиснуті з очей сльози, Цірі з жахом побачила, як по лабораторії з несамовитою швидкістю сновигає чорна постать, що нагадує гігантського нетопира. Бачила, як той нетопир у польоті зачіпляє людей, бачила, як зачеплені падають із вереском. На її очах пахолок, що намагався утекти, підлетів із підлоги й був кинутий на стіл, де бився, бризкав кров’ю, і хрипів серед стовчених реторт, алембіків і колб.
Розлиті суміші бризнули на лампу. Засичало, засмерділо, і в лабораторії раптом вибухнуло полум’я. Хвиля жару розвіяла дим. Цірі стиснула зуби, аби не скрикнути.
На сталевому кріслі, призначеному для неї, сидів худорлявий, шпакуватий, одягнений в елегантну чорноту чоловік. Чоловік спокійно кусав і смоктав шию перевішеного через коліно поголеного аколіта. Аколіт тонесенько квилив і конвульсивно тремтів, його напружені руки й ноги ритмічно підстрибували.
Трупно-синє полум’я танцювало на бляшаній поверхні столу. Реторти й колби голосно вибухали одна за одною.
Вампір відірвав загострені ікла від шиї жертви, втупив у Цірі чорні, наче гагати, очі.
— Бувають випадки, — сказав, наче пояснюючи, поки злизував кров із губ, — коли просто не можна не напитися. Не лякайся, — усміхнувся, побачивши вираз її обличчя. — Не лякайся, Цірі. Тішуся, що я тебе знайшов. Звуся Еміель Регіс. Я, хоча це й може здатися тобі дивним, товариш відьмака Ґеральта. Прибув сюди разом із ним, аби тебе врятувати.