До палаючої лабораторії увірвався озброєний найманець. Товариш Ґеральта повернув до нього голову, засичав і вишкірив ікла. Найманець пронизливо завив. Виття те довго затихало вдалечині.
Еміель Регіс скинув із коліна нерухоме й м’яке, наче шмаття, тіло аколіта, підвівся й потягнувся, зовсім наче кіт.
— Хто б подумав, — сказав. — Наче непоказний, а яка ж зацна в ньому кров. То зветься «приховані якості». Дозволь, Цірілло, я проведу тебе до Ґеральта.
— Ні, — вичавила Цірі.
— Ти не мусиш мене боятися.
— Я не боюся, — запротестувала вона, героїчно контролюючи зуби, що все намагалися застукотіти. — Не в тому справа… Тут десь ув’язнено Йеннефер. Я мушу якнайскоріше її звільнити. Боюся, що Вільгефорц… Прошу, пане…
— Еміель Регіс.
— Попередьте Ґеральта, добрий пане, що Вільгефорц тут. Це чародій. Сильний чародій. Нехай Ґеральт зважає.
— Ти маєш зважати, — повторив Регіс, дивлячись на тіло Мільви. — Бо Вільгефорц — це сильний маг. А вона звільняє Йеннефер.
Ґеральт вилаявся.
— Далі! — крикнув, аби тим риком пробудити в компаньйонах підупалий дух. — Ходімо!
— Ходімо. — Ангулема підвелася, втерла сльози. — Ходімо! Час, сука, ко́пнути кілька срак!
— Я відчуваю в собі, — засичав, жахливо посміхаючись, вампір, — таку силу, що міг би, певно, увесь цей замок розйохати!
Відьмак глянув на нього підозріло.
— Аж так — то, може, і ні, — сказав. — Але пробийтеся на верхній поверх і наробіть трохи шуму, щоб відтягнути від мене увагу. Я спробую знайти Цірі. Недобре, недобре воно сталося, вампіре, що ти залишив її саму.
— Вона так захотіла, — пояснив спокійно Регіс. — Тоном і поставою виключаючи дискусію. Признаюся, вона заскочила мене зненацька.
— Знаю. Ідіть на верхні поверхи. Тримайтеся! Я спробую її знайти. Її або Йеннефер.
Знайшов, причому дуже швидко.
Зіткнувся з ними зненацька, раптово вибігши з-за рогу коридору. Побачив. І вид той призвів до того, що адреналін аж заколов йому у вени на тильному боці долонь.
Коридором кілька здоровил тягнули Йеннефер. Чародійка була розчухрана й закута в ланцюги, що не перешкоджало їй вириватися, борсатися та лаятися, наче портова перекупка.
Ґеральт не дозволив здоровилам отямитися. Ударив тільки раз, тільки одного, коротко, від ліктя. Здоровило заскавчав по-собачому, заточився, з брязкотом і громом гепнувся головою в обладунок, що стояв у ніші, осунувся по ньому, розмазуючи кров по залізу.
Ті, що лишилися, — було їх троє, — відпустили Йеннефер та відскочили. Крім четвертого, який схопив чародійку за волосся й приклав їй ніж до шиї, над самим двімеритовим нашийником.
— Не підходь! — завив. — Заріжу її! Я не жартую!
— Я також, — Ґеральт крутнув мечем і глянув здоровилу в очі. Здоровило не витримав. Відпустив Йеннефер і долучився до товаришів. Усі вже мали в руках зброю. Один здер із настінної паноплії старовинну, але грізну на вигляд алебарду. Усі, згорблені, вагалися між атакою та захистом.
— Я знала, що ти прийдеш, — сказала Йеннефер, гордовито випроставшись. — Покажи, Ґеральте, тим байстрюкам, що може відьмацький меч.
Високо підняла скуті руки, напинаючи ланцюг, що з’єднував окови.
Ґеральт узяв сігіль обіруч, трохи нахилив голову набік, примірився. І втяв. Так швидко, що ніхто не помітив руку з клинком.
Окови з брязкотом упали на підлогу. Хтось із бурмил зітхнув. Ґеральт міцніше вхопився за руків’я, поклав указівний палець вище від гарди.
— Стань певніше, Йен. Голову трохи набік, прошу.
Чародійка навіть не здригнулася. Звук удареного мечем металу був зовсім негучним.
Двімеритовий нашийник упав поряд із кайданами. На шиї Йеннефер з’явилася одна-єдина червона крапелька.
Вона засміялася, масажуючи зап’ястки. І повернулася до бурмил. Жоден не витримав її погляду.
Той, з алебардою, обережно, наче боячись, аби та не брязнула, поклав старовинну зброю на підлогу.
— Із кимось таким, — пробурмотів, — то нехай Пугач сам б’ється. Нам життя миліше.
— Нам наказали, — забурмотів, відступаючи, другий. — Наказали нам… Ми мимоволі…
— Я ж ніколи, пані, — облизав губи третій, — вам не докучав… У вашому ув’язненні… Засвідчіть те про нас…