Обличчя жовнірів посвітлішали. Мораль відчутно зросла.
— Ці сходи, — твердим голосом продовжив Скеллен, — єдина дорога до виходу. Ми почекаємо тут. Побачимо, хто спробує ними вийти.
Згори пролунав страшенний гуркіт, зі стелі з відчутним шерехом посипалася штукатурка. Засмерділо сіркою й гаром.
— Темнувато тут! — крикнув Пугач, голосно й сміливо, аби додати духу своєму війську. — Хутенько запаліть-но, що тільки зумієте! Смолоскипи, скіпки! Мусимо добре бачити, хто з’явиться на тих сходах! Наповніть якимось паливом ті залізні коші!
— Яким паливом, пане?
Скеллен без слів показав яким.
— Картинами? — з недовірою запитав жовнір. — Живописом?
— Еге ж, — пирхнув Пугач. — Чого ви так дивитеся? Мистецтво вмерло!
На тріски пішли рами, на клоччя — картини. Добре висушене дерево й просякнуте оліями рядно зайнялися миттєво, ожили ясним полум’ям.
Бореас Мун дивився. Він уже точно вирішив, що робити.
Гримнуло, блиснуло, колона, за яку чи не в останню мить він устиг відскочити, розпалася. Фуст її зламався, оздоблений акантом капітель гепнув на підлогу, розбиваючи теракотову мозаїку. У їхній бік із сичанням полетіла куляста блискавка. Йеннефер відбила її, викрикуючи закляття та жестикулюючи.
Вільгефорц ішов у їхній бік, плащ його тріпотів за спиною, наче драконові крила.
— Щодо Йеннефер я не дивуюся, — говорив він, ідучи. — Вона жінка, а тому істота еволюційно нижча, та, якою править гормональна буря. Але ж ти, Ґеральте, ти ж не тільки чоловік розсудливий за натурою, ти ж іще й мутант, непіддатний емоціям.
Він махнув рукою. Гримнуло, блиснуло. Блискавка відбилася від щита, що його вичарувала Йеннефер.
— І попри свою розсудливість, — промовляв далі Вільгефорц, переливаючи вогонь із долоні в долоню, — в одній справі ти виказуєш дурнувату й дивовижну послідовність: ти незмінно прагнеш гребти проти течії та сцяти проти вітру. І це мусило скінчитися погано. Знай, що сьогодні в замку Стигга ти висцявся проти урагану.
Десь на нижніх рівнях кипіла битва, хтось жахливо кричав, репетував, вив від болю. Щось там горіло, Цірі відчувала дим і сморід гару, відчувала дихання теплого повітря.
Щось гепнуло з такою силою, що аж затрусилися колони, що підпирали стелю, а зі стін посипалася замазка.
Цірі обережно визирнула з-за рогу. Коридор був порожнім. Пішла вона ним тихо й швидко, маючи праворуч і ліворуч ряди поставлених у ніші скульптур. Уже бачила колись ті скульптури.
У снах.
Вийшла з коридору. І впакувалася просто в чоловіка зі списом. Відскочила, готова до сальто та уників. І тоді зорієнтувалася, що то не чоловік, а сива, худа й згорблена жінка. І що то не спис, а мітла.
— Десь тут, — відкашлялася Цірі, — ув’язнена чародійка з чорним волоссям. Де?
Жінка з мітлою довго мовчала, ворушачи губами, наче щось жуючи.
— А мені звідки знати, голубонько? — промимрила нарешті. — Я тута тілько прибираюся. Ніц іншого, тілько прибираюся після них та прибираюся, — повторила, не дивлячись на Цірі. — А вони нічого, тільки все бруднять. Глянь сама, голубонько.
Цірі глянула. На підлозі видно було зигзагову, розмазану смугу крові. Смуга тягнулася кілька кроків і закінчувалася біля скорченого під стіною трупа. Далі лежали ще два трупи: один згорнутий у клубок, другий майже непристойно розкинутий. Обіч них лежали арбалети.
— Тілько бруднять. — Жінка взяла відро й шмаття, стала навколішки, заходилася витирати. — Тілько бруд, нічого іншого, тілько бруд, завжди бруд. А ти прибирайся й прибирайся. Чи буде колись тому кінець?
— Ні, — сказала глухо Цірі. — Ніколи. Такий уже цей світ.
Жінка перестала витирати. Але голови не підвела.
— Я прибираю, — сказала. — Нічого більше. Але тобі, голубонько, скажу, що тре’ тобі прямо, а тоді наліво.
— Дякую.
Жінка опустила голову ще нижче й відновила витирання.
Вона була сама. Сама й заблукана в плутанині коридорів.
— Пані Йенееефееер!
Досі вона зберігала тишу, боячись накликати собі на шию людей Вільгефорца. Але тепер…
— Йеенееефееер!
Здалося їй, що вона щось почула. Так, напевне!
Забігла на галерею, а звідти — до більшого залу, поміж стрункими колонами. До її носа знову долетів запах паленого.
Бонгарт, наче дух, випірнув із ніші й вдарив її кулаком в обличчя. Вона заточилася, а він скочив на неї, наче яструб, схопив за горло, припер передпліччям до муру. Цірі глянула в його риб’ячі очі й відчула, як серце її з’їжджає вниз, до черева.