— Я б тебе не знайшов, якби ти не волала, — прогарчав він. — Але ж ти волала, до того ж тужливо! То ти за мною так тужила, кохана?
Усе ще придавлюючи її до муру, він стромив долоню їй у волосся на карку. Цірі зашарпала головою. Мисливець за нагородами вишкірився. Проїхався долонею по її плечу, стиснув груди, брутально хапнув за пах. Потім відпустив її, пхнув так, що вона аж осунулася під стіну.
І кинув їй під ноги меч. Її Ластівку. А вона миттєво зрозуміла, чого він хоче.
— Я волів би на арені, — процідив він. — Як коронація, як фінал багатьох пречудових вистав. Відьмачка проти Лео Бонгарта! Ех, платили б люди, аби щось таке побачити! Ну ж бо! Піднімай залізо та діставай його з ящірки!
Вона послухалася. Але не витягнула клинка з піхов, тільки перекинула ремінь через спину так, аби руків’я було під рукою.
Бонгарт відступив на крок.
— Думав я, — сказав, — що вистачить мені, якщо втішу очі видом того, що готує для тебе Вільгефорц. Я помилявся. Я мушу відчути, як твоє життя стікає моїм клинком. Срати я хотів на чари та чарівників, на призначення, на провіщення, на долю світу, срати я хотів на старшу й молодшу кров. Що значать для мене всі ті віщування й чари? Що мені з них прийде? Нічого! Нічого не можна порівняти з приємністю…
Він обірвав себе. Вона бачила, як стиснув губи, як зловороже блиснули його очі.
— Я випущу тобі кров із вен, відьмачко, — засичав він. — А потім, доки ти не вистигнеш, відсвяткуємо зашлюбини. Ти моя. І помреш моєю. Витягай зброю.
Почулося далеке гримотіння, замок затрясся.
— Вільгефорц, — пояснив із кам’яним обличчям Бонгарт, — перетворює там на м’язгу твоїх відьмацьких рятівників. Ну ж бо, дівчино, діставай меча.
«Утікати, — подумала вона, аж скручуючись від страху, — тікати в інші місця, в інші часи, аби подалі від нього, аби подалі». Відчувала сором: як же так, утікати? Залишити на їхню ласку Ґеральта та Йеннефер? Але розум підказував: мертва я їм аж ніяк не допоможу…
Вона зосередилася, притискаючи кулака до скроні. Бонгарт миттю зрозумів, що може статися, кинувся до неї. Але було запізно. У вухах Цірі зашуміло, щось блиснуло. «Вдалося», — подумала вона з тріумфом.
Але відразу зрозуміла, що тріумф був передчасним. Зрозуміла, що чує люті крики та лайку. У фіаско винна була хіба зла, ворожа й паралізуюча аура того місця. Перенеслася, але недалеко. Лишилася в полі його зору — на протилежному кінці галереї. Недалеко від Бонгарта. Але поза досяжністю його рук та меча. Принаймні на якийсь час.
Цірі, переслідувана його гарчанням, розвернулася й побігла.
Вона пробігла довгим і широким коридором, за нею слідкували мертві погляди алебастрових канефор, що підтримували арки. Вона завернула раз, потім іще один. Хотіла обдурити та заплутати Бонгарта, але також ішла на звуки битви. Там, де б’ються, там її приятелі.
Вона увірвалася до великого круглого приміщення, посередині якого стояла на мармуровому цоколі статуя, що зображувала жінку із закритим обличчям, найпевніше — богиню. З приміщення виходили два коридори, обидва досить вузькі. Вона обрала перший-ліпший. Вочевидь, обрала погано.
— Дівка! — рикнув один із зарізяк. — Вона в нас!
Було їх надто багато, аби ризикувати боєм, навіть у вузькому коридорі. А Бонгарт уже, напевне, був близько. Цірі розвернулася й кинулася навтьоки. Увірвалася до зали з мармуровою богинею. І завмерла.
Перед нею стояв рицар із великим мечем, у чорному плащі та в шоломі, оздобленому крилами хижого птаха.
Місто палало. Вона чула ревіння вогню, бачила полум’я, відчувала дихання пожежі. У вуха билися іржання коней, крики тих, кого вбивали… Крила чорного птаха били повітря, затулили собою все… На допомогу!
«Цінтра, — подумала вона, приходячи до тями. — Острів Танедд. Він дотягнувся до мене аж сюди. Це демон. Мене впіймав демон, жахіття з моїх снів. Позаду Бонгарт, попереду він».
Було чутно крики й тупіт пахолків, що надбігали.
Рицар у шоломі з перами раптом зробив крок. Цірі переламала страх. Вишарпнула Ластівку з піхов.
— Ти мене не торкнешся!
Рицар знову зробив крок, і Цірі зі здивуванням помітила, що за його плащем криється світловолоса дівчина, озброєна кривою шаблею. Дівчина, наче рись, промайнула повз Цірі, ударом шаблі вклала на підлогу одного з пахолків. А чорний рицар — о диво — замість напасти на Цірі, потужним ударом розпластав другого зарізяку. Інші відступили до коридору.