— Я міг би спопелити тебе закляттям, — сказав він. — Міг би розтопити тебе на скло, як щойно ту потвору. Але ти, відьмаче, повинен померти інакше. У битві. Може, не дуже чесній, але все ж таки.
Ґеральт не вірив, що йому вдасться встати. Але він устав. Виплюнув кров із розтятої губи. Міцніше перехопив меча.
— На Танедді, — Вільгефорц підійшов ближче, крутнув палицею вісімку, — я лише трішечки, ощадливо надламав тебе, бо то мала бути наука. Оскільки пішла та наука в ліс, цього разу поламаю я тебе ретельно, до найменшої кісточки. Так, аби ніхто ніколи не зумів тебе склеїти.
Він атакував. Ґеральт не тікав. Прийняв бій.
Палиця миготіла й свистіла, чародій кружляв навколо відьмака, а той танцював, уникав ударів і сам їх завдавав, але Вільгефорц уміло парирував, і тоді жалібно стогнала сталь, зустрічаючись із сталлю.
Чародій був швидким і вправним, як демон.
Підманув Ґеральта, скрутивши тулуб і показавши удар зліва, а сам поцілив знизу в ребра. Відьмак іще не відновив рівновагу й дихання, а дістав у плече такий сильний удар, що аж упав навколішки. Відскочивши, урятував череп від удару згори, але не уникнув зворотного поштовху знизу, над стеґном. Хитнувся й ударився спиною об стіну. Мав іще досить притомного розуму, щоб упасти на підлогу. Саме вчасно, бо залізна палиця обтерлася об його волосся й вальнула в мур, аж іскри пішли.
Ґеральт перекотився, палиця скресала іскри на підлозі поряд із його головою. Другий удар влучив у лопатку. Був струс, паралізуючий біль, слабкість, що потекла в ноги. Чародій підняв палицю. У його очах палав тріумф.
Ґеральт стиснув у кулаку медальйон Фрінгілли.
Палиця опустилася, аж задзвонило, ударивши в підлогу десь за фут від голови відьмака. Ґеральт відкотився й швидко встав на одне коліно. Вільгефорц підскочив до нього, ударив. Палиця знову розминулася з ціллю на кілька дюймів. Чародій покрутив головою з недовірою, завагався на мить.
Зітхнув, раптом зрозумівши. Очі його блиснули. Він підступив, узявши розмах. Запізно.
Ґеральт утяв його різко через живіт. Вільгефорц вереснув, кинув палицю, зігнутий відступив назад. Відьмак уже був поряд. Пхнув його чоботом на куксу розваленої колони, утяв розмашисто, навскіс, від ключиці до стегна. Кров бризнула на підлогу, малюючи на ній нерівну лінію. Чародій закричав, упав на коліна. Опустив голову, подивився на живіт і груди. Довго не міг відвести погляду від того, що бачив.
Ґеральт чекав спокійно в стойці із сігілем, готовим для удару.
Вільгефорц застогнав несамовито й підвів голову.
— Ґееееральте…
Відьмак не дав йому закінчити.
Тривалий час було дуже тихо.
— Не знала я… — сказала нарешті Йеннефер, важко підводячись із купи уламків. Виглядала жахливо. Кров, що текла з носа, заливала їй підборіддя й декольте. — Не знала я, — повторила вона, побачивши нерозуміючий погляд Ґеральта, — що тобі відомі ілюзійні чари. Причому такі, що можуть збити з пантелику Вільгефорца…
— То мій медальйон.
— Ага, — глянула вона підозріло. — Цікава річ. Але живі ми завдяки Цірі.
— Вибач?
— Його око. Він так і не повернув повну координацію. Не завжди влучав. А я життям завдячую винятково…
Вона замовкла, глянула на залишки розтопленої колони, у якій можна було розпізнати рештки чиєїсь фігури.
— Хто то був, Ґеральте?
— Друг. Буде мені його дуже бракувати.
— Він був людиною?
— Уособленням людяності. Як ти, Йен?
— Пара зламаних ребер, струс мозку, стегновий суглоб, хребет. Поза тим усе чудово. А в тебе?
— Приблизно те саме.
Вона байдуже глянула на голову Вільгефорца, що лежала точнісінько посередині мозаїки на підлозі. Мале склисте око чародія поглядало на них із німим докором.
— Чудовий вид, — сказала.
— Факт, — визнав він за мить. — Але я вже надивився. Ти зумієш іти?
— З твоєю допомогою — так.
І вони нарешті зустрілися, усі троє, у місці, де сходилися коридори, під арками. Зустрілися під мертвими поглядами алебастрових канефор.
— Цірі, — сказав відьмак і протер очі.
— Цірі, — сказала Йеннефер, підтримувана відьмаком.
— Ґеральт, — сказала Цірі.
— Цірі, — відповів він, долаючи раптовий спазм горла. — Радий тебе знову бачити.
— Пані Йеннефер.
Чародійка визволилася з-під руки відьмака та з величезним зусиллям вирівнялася.
— Як ти виглядаєш, дівчино, — сказала вона суворо. — Тільки глянь на себе, як ти виглядаєш! Поправ волосся! Не горбся. Іди-но сюди.