Бореас Мун — про що Пугач знати не міг — уже був досить далеко. Їхав просто на схід, притуливши голову до кінської гриви, витискав із жеребця стільки галопу, скільки міг.
З інших посланих за луками й арбалетами повернувся тільки один.
У того, що наважився стріляти, трохи тряслися руки й сльозилися від фісштеху очі. Перша стріла ледь зачепила балюстраду. Друга не вцілила навіть у сходи.
— Вище! — дер горлянку Пугач. — Вище зійди, дурню! Стріляй зблизька!
Арбалетник удав, що не чує. Скеллен вилаявся в три загиби, вирвав у нього арбалет, стрибнув на сходи, став на коліно й прицілився. Ґеральт швидко затулив собою Цірі. Але дівчина блискавично вивернулася з-за нього і, коли клацнула тятива, була вже в стійці. Крутнула меч у верхню кварту, відбила стрілу так сильно, що та довго крутилася, перш ніж упала.
— Дуже добре, — пробурмотів Ґеральт. — Дуже добре, Цірі. Але якщо ще раз зробиш щось таке, буде тобі від мене непереливки.
Скеллен кинув арбалет. І раптом зрозумів, що він сам.
Усі його люди, збиті в купку, були на самому низу. Жоден не квапився піднятися сходами. Було їх начебто менше, кілька знову кудись побігли. Напевне, за арбалетами.
А відьмак і відьмачка спокійно, не прискорюючись, але й не сповільнюючи кроку, ішли вниз, униз залитими кров’ю сходами замчиська Стигга. Поряд, пліч-о-пліч, дурячи й збиваючи з пантелику швидкими рухами клинків.
Скеллен відступив. І не зміг припинити відступати. Аж до самого низу. Коли опинився в групці своїх людей, помітив, що відступ той триває. Безсило вилаявся.
— Хлопці! — крикнув, а голос його фальшиво зламався. — Сміливо! Нумо на них! Купою! Ну ж бо, сміливо! За мною!
— Самі йдіть, — буркнув котрийсь, підносячи до ніздрів зап’ясток із фісштехом. Пугач ударом кулака забілив йому наркотиком обличчя, рукав і груди каптана.
Відьмак і відьмачка проминули другий майданчик.
— Коли вони зійдуть на самий низ, — загарчав Скеллен, — їх удасться оточити! Ну ж бо, хлопці! Сміливо! До зброї!
Ґеральт глянув на Цірі. І мало не завив від люті, помітивши в її сірому волоссі біленькі пасма, що виблискували сріблом. Опанував себе. Не час для злості.
— Обережно, — сказав він глухо. — Будь поруч.
— Я завжди буду поруч.
— Унизу буде гаряче.
— Знаю. Але ми разом.
— Ми разом.
— Я з вами, — сказала Йеннефер, сходячи за ними сходами, червоними й слизькими від крові.
— Докупи! Докупи! — кричав Пугач.
Кілька з тих, які побігли за арбалетами, поверталися. Без арбалетів. Дуже налякані.
Зі всіх трьох коридорів, що вели до сходів, почувся гуркіт вибитих бердишами дверей, грюкіт, дзвін заліза й відголос важких кроків. І раптом з усіх трьох коридорів вийшли, карбуючи крок, солдати в чорних шоломах, обладунках і плащах зі знаком срібної саламандри.
Найманці Скеллена, коли до них гукнули грізно й гучно, із брязкотом кидали на підлогу зброю один за одним. На тих, хто виявився менш рішучим, наставили арбалети, вістря глевій та рогатин, підігнали ще більш грізними криками. Тепер послухалися всі, бо було видно, що чорні солдати аж палають бажанням когось пришити, тільки й чекаючи на привід. Пугач став під колоною, схрестивши на грудях руки.
— Чудесна підмога? — буркнула Цірі. Ґеральт заперечливо покрутив головою.
Арбалети та залізяччя націлилися також на них.
— Glaeddyvan vort!
Опиратися сенсу не було. Від солдатів унизу сходів було чорно, наче від мурашви, а вони були вже дуже, дуже змучені. Але мечів не кинули. Обережно поклали їх на сходах. А потім відступили. Ґеральт відчував тепле плече Цірі, відчував її дихання.
Згори, оминаючи трупи та калюжі крові, показуючи солдатам неозброєні руки, зійшла Йеннефер. Важко всілася поряд, на сходах. Ґеральт відчув тепло й біля другого плеча. «Шкода, що так не може бути завжди», — подумав він, бо знав, що не може.
Людей Пугача в’язали й по черзі виводили. Чорних солдатів у плащах із саламандрами ставало все більше. Раптом з’явилися серед них офіцери високого рангу, яких можна було розпізнати за білими плюмажами й срібною окантовкою на обладунках. І за пошаною, з якою перед ними розступалися.
Перед одним з офіцерів, чий шолом було оздоблено сріблом надзвичайно багато, розступалися з пошаною винятковою. Майже з уклонами.
Він же саме затримався перед Скелленом, що стояв біля колони. Пугач — це було чітко помітно навіть у миготливому світлі скіпок і решток картин, що догоряли в залізних кошах — зблід, став білим, наче папір.
— Стефане Скеллен, — сказав офіцер звучним голосом, голосом, який аж задзвенів під стелею зали. — Ти постанеш перед судом. Понесеш кару за зраду.