— Прощавай, відьмаче.
— Тільки не плач.
— Легко тобі говорити.
Емгир вар Емрейс, імператор Нільфгарду, супроводжував Ґеральта та Йеннефер аж до лазні. Майже до краю великого мармурового басейну, наповненого паруючою й пахучою водою.
— Прощавайте, — сказав. — Не мусите поспішати. Я від’їжджаю, але залишу тут людей, яких проінструктую і яким віддам накази. Коли будете готові, крикніть, і лейтенант подасть вам ножі. Але повторюю: поспішати ви не мусите.
— Ми оцінили ласку, — серйозно кивнула Йеннефер. — Ваша Імператорська Величносте?
— Так?
— Прошу в міру можливостей не кривдити моєї доньки. Я не хотіла б помирати з думкою, що вона плаче.
Емгир довго мовчав. Навіть дуже довго. Спершись на двері. Відвернувшись.
— Пані Йеннефер, — відповів нарешті, а обличчя в нього було дуже дивне. — Ви можете бути впевненою, що я не скривджу вашої й відьмака Ґеральта дочки. Я топтав трупи людей і танцював на курганах ворогів. І думав, що зумію геть усе. Але того, у чому ви мене підозрюєте, зробити б не зумів. Зараз я про те знаю. Зокрема, завдяки вам обом. Прощавайте.
Він вийшов, тихенько причинивши за собою двері. Ґеральт зітхнув.
— Роздягнемося? — глянув на паруючий басейн. — Не дуже радію я від думки, що виволочуть мене звідси як голий труп…
— А мені, уяви собі, геть однаково, як мене виволочуть. — Йеннефер скинула черевички й швидкими рухами розстібнула сукню. — Навіть якщо це моя остання купіль, я не стану купатися у вбранні.
Вона стягнула сорочку через голову й увійшла до басейну, енергійно розбризкуючи воду.
— Ну, Ґеральте? Чому ти стоїш, наче замурований?
— Я геть забув, яка ти красива.
— Залегко забув. Нумо, до води.
Коли він усівся поряд із нею, вона відразу закинула йому руки на шию. Він поцілував її, пестячи над водою й під водою.
— Чи це, — запитав для годиться, — відповідний час?
— Для цього, — промуркотіла вона, занурюючи одну руку й торкаючись його, — будь-який час відповідний. Емгир двічі повторив, що ми не мусимо поспішати. І як ти волів би провести останні хвилини, що нам даровані? Серед плачу й жалю? Так не годиться. Серед докорів сумління? То банально й глупо.
— Не те я мав на увазі.
— А що тоді?
— Якщо вода вихолоне, — пробурмотів він, пестячи її груди, — рани болітимуть.
— За розкіш, — Йеннефер занурила під воду другу руку, — варто заплатити болем. Ти боїшся болю?
— Ні.
— Я також ні. Сядь на краю басейну. Я кохаю тебе, але не стану, най йому дідько, пірнати.
— Ой-йой, — сказала Йеннефер, відхиляючи голову так, що її вологе від пари волосся розсипалося по краю басейну, наче малі чорні змійки. — Ой… йой.
— Кохаю тебе, Йен.
— Кохаю тебе, Ґеральте.
— Уже час. Кличмо.
— Кличмо.
Покликали. Спочатку покликав відьмак, потім — Йеннефер. Потім, не дочекавшись жодної реакції, крикнули вони хором:
— Ужееее! Ми готові! Давайте нам той ніж! Гееей! Прокляття! Вода вихолоне!
— То вийдіть із неї, — сказала Цірі, заглядаючи до лазні. — Вони всі пішли.
— Щооо?
— Я ж кажу. Пішли собі. Крім нас трьох, немає тут ані живої душі. Вдягніться. Голими виглядаєте страшенно смішно.
Коли вдягалися, почали труситися в них руки. В обох. З чималими проблемами боролися вони з гачками, застібками й ґудзиками. Цірі теревенила:
— Поїхали. Отак просто. Усі, скільки тут їх було. Забрали звідси всіх, сіли на коней та поїхали. Аж курява здійнялася.
— Не залишили нікого?
— Нікогісінько.
— Незрозуміло, — прошепотів Ґеральт. — Це незрозуміло.
— Чи щось сталося, — відкашлялася Йеннефер, — що могло б це розтлумачити?
— Ні, — тихо відповіла Цірі. — Нічого.
Брехала.
Спочатку вона тримала обличчя. Ідучи рівно, із гордовито задертою головою й кам’яним обличчям, вона одіпхнула від себе руки чорних рицарів, — були в рукавичках, — сміливо й із викликом глянула на маски їхніх шоломів. Рицарі більше її не торкалися, тим паче, що стримало їх від того гарчання офіцера — плечистого здорованя зі срібними галунами й білим плюмажем із пера чаплі.
Вона пішла до виходу, ескортована з обох боків. З гордовито піднесеною головою. Стукали важкі чоботи, хрустіли кольчуги, дзвеніли обладунки.
Після кільканадцяти кроків вона вперше озирнулася. Після кількох наступних — вдруге. «Але ж я їх уже ніколи-ніколи не побачу, — жахливою й холодною ясністю запалала їй під тім’ям думка. — Ані Ґеральта, ані Йеннефер. Ніколи».