Усвідомлення миттєво, одним рухом стерло маску вдаваної відваги. Обличчя Цірі скорчилося й скривилося, очі сповнилися сльозами, з носа потекло. Дівчина змагалася з тим з усіх сил, але дарма. Хвиля сліз прорвала греблю удаваності.
Нільфгардці із саламандрами на плащах дивилися на неї в тиші. І здивовано. Дехто з них бачив її на закривавлених сходах, усі бачили її розмову з імператором. Відьмачку з мечем, відьмачку непереможену, яка відважно стрибала межи очі самому імператорові. І тепер вони дивувалися, побачивши її такою: як хлипала й ревіла, наче дитина.
Вона те розуміла. Їхні погляди палили, наче вогонь, кололи, наче шпильки. Вона противилася тому, але безрезультатно. Чим більше стримувала плач, тим сильнішим він ставав.
Вона сповільнила кроки, потім зупинилася. Ескорт став також. Але лише на мить. Після гиркання офіцера, який віддав команду, залізні руки підхопили її під пахви та за зап’ястки. Цірі, ревучи та ковтаючи сльози, обернулася востаннє. Потім її поволокли далі. Вона не опиралася. Але рюмсала все голосніше й розпачливіше.
Зупинив їх імператор Емгир вар Емрейс, той темноволосий чоловік з обличчям, що пробуджувало в ній дивний, неясний спомин. Вони відпустили її після його різкого наказу. Цірі шморгнула носом, витерла очі рукавом. Побачивши, що він підходить, стримала плач, гордовито задерла голову. Але тепер — вона те усвідомлювала — виглядало це майже смішно.
Емгир довго на неї дивився. Без слів. Потім підійшов. І простягнув руки. Цірі, яка на такі жести завжди реагувала рефлекторним відходом, тепер, на своє здивування, так не відреагувала. З іще більшим здивуванням помітила, що дотик його аніскільки їй не огидний.
Він торкнувся до її волосся, немов рахуючи біленькі, наче сніг, пасемка. Торкнувся деформованої шрамом щоки. Потім притулив її, гладив по голові та спині. А вона, здригаючись від плачу, дозволяла йому те, а руки тримала рівно, наче опудало.
— Дивна вона річ, те призначення, — почула шепіт. — Прощавай, дочко.
— Як він сказав?
Обличчя Цірі трохи скорчилося.
— Сказав: va faill, luned. Старшою Мовою «прощавай, дівчино».
— Знаю, — кивнула Йеннефер. — Що було потім?
— Потім… Потім він відпустив мене, відвернувся й вийшов. Викрикнув накази. І всі пішли собі. Минали мене цілковито байдуже, тупаючи, стукотячи й брязкаючи обладунками так, що аж відлуння йшло коридорами. Сіли на коней та поїхали, я чула іржання й тупіт. Ніяк цього не зрозумію. Бо якщо замислитися…
— Цірі.
— Що?
— Не замислюйся.
— Замок Стигга, — повторила Філіппа Ейльгарт, дивлячись із-під вій на Фрінгіллу Віго. Фрінгілла не почервоніла. Протягом трьох місяців, що минули, їй вдалося зробити магічний крем, який звужував кровоносні судини. Завдяки тому крему рум’янець не виступав на обличчі, нехай там яким не був би сором.
— Криївка Вільгефорца була в замку Стигга, — повторила Ассіре вар Анагід. — В Еббінґу, над гірським озером, назву якого мій інформатор, звичайний солдат, не спромігся запам’ятати.
— Ти сказала «була», — звернула увагу Франческа Фіндабайр.
— Була, — перебила її Філіппа. — Бо Вільгефорц мертвий, мої дорогоцінні панянки. Він і його спільники, уся їхня банда гризе вже землю. Ту послугу нам зробив ніхто інший, як добрий наш знайомий — відьмак Ґеральт із Рівії. Якого ми недооцінили. Жодна з нас. Щодо якого ми помилилися. Усі. Одні — менше, інші — більше.
Усі чародійки наче за командою поглянули на Фрінгіллу, але крем діяв дуже добре. Ассіре вар Анагід зітхнула. Філіппа ляснула долонею об стіл.
— Хоча й виправдовує нас, — сказала сухо, — навала занять, пов’язаних із війною й підготовкою мирних перемовин, треба визнати за поразку Ложі той факт, що в справі Вільгефорца нас було випереджено. І такого з нами, дорогенькі пані, більше статися вже не повинно.
Ложа — за винятком блідої, наче труп, Фрінгілли Віго — покивала.
— У цю мить, — продовжила Філіппа, — відьмак Ґеральт десь в Еббінґу. Разом із Йеннефер і Цірі, яку він звільнив. Треба буде прикинути, як їх відшукати…
— А той замок? — перервала Сабріна Ґлевіссіг. — Ти, бува, не забула про дещо, Філіппо?
— Ні, не забула. Легенда, якщо вже вона виникне, повинна мати версію єдину й правильну. Я саме про те й хотіла просити тебе, Сабріно. Візьми із собою Кейру й Трісс. Вирішіть ту справу. Так, аби й сліду не залишилося.
Гуркіт вибуху було чути аж в Маехті, блиск — бо ж воно мало місце вночі — бачили навіть у Метінні та Ґесо. Серія тектонічних поштовхів, спричинених вибухом, відчутною виявилася ще далі. У по-справжньому віддалених кінцях світу.