— Сідайте, любі пані, — підігнала їх Філіппа Ейльгарт, з якогось часу уважно придивляючись до Трісс. — Володарі світу почнуть за мить по черзі промовляти інавгураційні промови, а я не хотіла б пропустити ані слова.
Чародійки, перериваючи кулуарні плітки, швидко позаймали місця. Шеала де Танкарвіль у боа зі сріблястих лисів, що додавали жіночності її суворому чоловічому одягу. Ассіре вар Анагід у сукні з фіолетового шовку, що незвично поєднувала скромну простоту та шикову елегантність. Франческа Фіндабайр, як завжди, велична. Іда Емен еп Сівней, як завжди, таємнича. Маргарита Ло-Антіль, достойна й поважна. Сабріна Ґлевіссіг у бірюзі. Кейра Мец у зеленому та нарцисово-жовтому. І Фрінгілла Віго. Пригноблена. Смутна. І бліда воістину смертельною, хворою, примарною майже блідістю.
Трісс Мерігольд сиділа поряд із Кейрою, навпроти Фрінгілли. Над головою нільфгардських чарівниць висіла картина, на якій було зображено вершника, що мчить у карколомному галопі між рядами верб. Верби простягали до вершника монструозні лапи гілок, ядуче сміялися потворними пащеками дупел. Трісс мимоволі здригнулася.
Поставлений посередині столу тривимірний телекомунікатор працював. Філіппа Ейльгарт налаштувала закляттям картинку й звук.
— Як пані бачать і чують, — промовила не без сарказму, — у тронній залі Цінтри, точнісінько під нами, поверхом нижче, володарі світу починають вирішувати його долю. А ми тут, поверхом вище, припильнуємо, аби наші хлопці не дуже загралися.
До виючого на Ельскердезі співуна долучилися інші. Бореас сумнівів не мав. То були не вовки.
— Я також, — сказав, аби оживити знову завмерлу бесіду, — не сподівався багато чого від тих цінтрійських перемовин. Та що там, ніхто з тих, кого я знав, не розраховував, що ті перемовини принесуть хоча б щось добре.
— Важливим був, — спокійно опротестував те пілігрим, — сам факт, що перемовини розпочалися. Проста людина — а я, якщо панство те дозволить, саме такою людиною і є — мислить просто. Людина проста знає, що королі та імператори як воюють, то в ненависті своїй такі затяті, що якби могли, якби мали на те сили, то повбивали б один одного. Перестали вбивати й замість того сіли за круглий стіл? Значить, не мають уже сил. Є вони, значить, кажучи по-простому, безсилими. А з безсилля того випливає, що жодні збройні не нападуть на двір простої людини, не заб’ють, не скалічать, не спалять будівель, не заріжуть дітей, не зґвалтують дружину, не поженуть у неволю. Ні. Замість того зібралися в Цінтрі та ведуть перемовини. Радіймо!
Ельф поправив палкою поліно у вогнищі — те стрелило іскрами — і глянув на пілігрима скоса.
— Навіть людина проста, — сказав, не приховуючи сарказму, — навіть обрадувана, та що там, навіть в ейфорії, має розуміти, що політика — це також війна, тільки ведуть її трохи по-іншому. Мала б вона розуміти й те, що перемовини наче торгівля. Мають схожий саморозгінний механізм. Виторгувані успіхи окуповуються поступками. Тут отримаєш, там втратиш. Інакше кажучи, щоб одні могли бути куплені, інші мусять бути продані.
— Справді, — промовив за хвилину пілігрим, — це настільки просте й очевидне, що зрозуміє кожна людина. Навіть дуже проста.
— Ні, ні й ще раз ні! — гарикнув король Генсельт, гепаючи обома кулаками об стіл так, що аж перекинувся бокал і підскочили каламарі. — Жодної дискусії на цю тему! Жодних торгів у цій справі! Кінець, край, deireadh!
— Генсельте, — промовив спокійно, тверезо й дуже примирливо Фольтест. — Не ускладнюй. І не компрометуй нас своїми криками перед його превосходительством.
Шілярд Фітц-Естерлен, переговірник із боку імперії Нільфгард, уклонився з фальшивою усмішкою, що мала промовляти, що вибрики короля Кедвену його ані непокоять, ані займають.
— Ми домовилися з Імперією, — продовжував Фольтест, — а між собою починаємо раптом гризтися, наче пси? Сором один, Генсельте.
— Ми домовилися з Нільфгардом у справах настільки важких, як Дол Анґра й Заріччя, — відізвався начебто неохоче Дійкстра. — Глупо було б…
— Звільніть мене від такого роду зауваг! — заричав Генсельт, цього разу так, що не кожен буйвол міг би з ним змагатися. — Звільніть мене від такого роду зауваг, особливо від різної масті шпигунів! Я, сука, король!
— Та це навіть видно, — пирхнула Мева. Демавенд, відвернувшись, дивився на гербові щити на стінах зали, легковажно всміхаючись, начебто це не його королівство зараз було на кону.
— Досить, — просопів Генсельт, повівши навколо диким поглядом. — Досить, досить, богами клянуся, бо в мене кров закипить. Сказав же я: ані п’яді землі. Жодних, жоднісіньких ревіндикацій! Не погоджуюся на зменшення мого королівства навіть на п’ядь, навіть на півп’яді землі! Боги вручили мені честь Кедвену, і богам одним я її можу віддати! Долина Марки — то земля наша… того… ети… ет… етнічно. Долина Марки споконвіку належить Кедвену…