— Ви чудово все зрозуміли, бароне, — відповів Беренгар Льоварден, характерним чином розтягуючи звуки. — Воістину, я сповнений подиву щодо швидкості вашого розуму.
— Великим Сонцем клянуся, пане Льоварден, чи ви там, у столиці, інколи роздумуєте над наслідками ваших рішень? Нордлінги вже зараз шепочуться, що наша імперія — то колос на глиняних ногах! Уже зараз вони кричать, що перемогли нас, побили, погнали геть! Чи імператор розуміє, що піти на подальші поступки — значить підтримати їхні нахабні та зверхні ультиматуми? Чи імператор розуміє, що вони сприймуть те як прояв слабкості, що в майбутньому може мати катастрофічні наслідки? Чи імператор, урешті, розуміє, яка доля спіткає кілька тисяч наших переселенців у Брюґґе та Лирії?
Беренгар Льоварден перестав хилитати бокал і вп’явся в Шілярда очима, чорними, наче вуглини.
— Я передав вам, пане бароне, імператорський наказ, — процідив. — Коли пан барон виконає його й повернеться до Нільфгарду, то може сам розпитувати імператора, чому наказ той настільки нерозумний. Ви тоді можете також висловити імператорові свої реприменди. Звинуватити його. Облаяти. Чому ні? Але самі. Без мого посередництва.
«Ага, — подумав Шілярд. — Я вже знаю. Сидить біля мене новий Стефан Скеллен. І з ним треба, як зі Скелленом. Але ж ясно, що він прибув сюди не без мети. Наказ міг привезти й звичайний кур’єр».
— Що ж, — почав Фітц-Естерлен удавано спокійно, навіть конфіденційно. — Горе переможеним! Але імператорський наказ зрозумілий і конкретний, і саме таким чином його й буде виконано. Я намагатимуся також, щоб це виглядало як результат перемовин, а не як повна капітуляція. На цьому я знаюся. Я дипломат уже тридцять років. І в четвертому поколінні. Рід мій — один із найзначніших, найбагатших… і найвпливовіших.
— Знаю, знаю, аякже, — перервав його з легкою посмішкою Льоварден. — Тому я тут.
Шілярд легенько вклонився. Терпляче чекав.
— Труднощі в порозумінні, — мовив посланець, знову почавши хилитати бокал, — виникли тому, що ви, любий бароне, вважаєте, що перемога й підкорення полягають у безглуздому людобойстві. У тому, аби десь там увіткнути в скривавлену землю держак знамена, кричачи: «До сюди моє, я здобув!» Подібна думка, на жаль, досить поширена. Але ж для мене, пане бароне, як і для людей, які надали мені повноваження, перемога й підкорення полягають у речах принципово інших. Перемога має виглядати так: переможені змушені купувати речі, що продукуються переможцями, причому роблять те з охотою, бо речі переможців є кращими й дешевшими. Валюта переможців є міцнішою за валюту переможених, і переможені мають до неї куди більшу довіру, ніж до своєї власної. Чи ви мене розумієте, пане бароне Фітц-Естерлен? Чи починаєте ви потроху відрізняти переможців від переможених? Чи розумієте, у кого справжні проблеми?
Амбасадор кивком голови підтвердив, що розуміє.
— Але щоб перемогу зміцнити та узаконити, — продовжив за мить Льоварден, тягнучи звуки, — мусить бути укладений мир. Швидко й за будь-яку ціну. Не якесь там перемир’я, а справжній мир. Творчий компроміс. Згода, яка розбудовує. І не вводить господарчих блокад, митних обмежень та протекціонізму в торгівлі.
Шілярд і цього разу кивком підтвердив, що розуміє, про що йдеться.
— Ми знищили їхнє рільництво й зруйнували промисли не без причини, — продовжував спокійним, протяжним і безтурботним голосом Льоварден. — Зробили ми це для того, аби за недостачі власних товарів мусили вони купувати наші. Але через неприязнь і закриті кордони наші купці та наші товари не пройдуть. І що тоді станеться? Я скажу вам, що тоді станеться, любий бароне. Настане криза надвиробництва, бо наші мануфактури працюють на всіх парах, розраховуючи на експорт. Великих втрат зазнали б і спілки морської торгівлі, укладені в кооперації з Новіградом і Ковіром. Ваша впливова родина, любий бароне, має в тих спілках чималу частку. А родина, як напевне вам відомо, це клітина суспільства. Чи це вам відомо?
— Відомо, — Шілярд Фітц-Естерлен знизив голос, хоча кімната була абсолютно захищена від підслуховування. — Я розумію, авжеж. Утім, я хотів би впевнитися, чи виконую наказ імператора… А не якоїсь… корпорації…
— Імператори йдуть собі, — процідив Льоварден. — А корпорації живуть. І виживають. Але це трюїзм. Я розумію ваші побоювання. Ви можете бути впевнені, що виконуєте наказ імператора. Який має на меті добробут та інтереси імперії. Хоча й виданий, не стану суперечити, у результаті порад, які дала імператорові певна корпорація.