Вона кивнула на знак того, що знає й про те. Він побачив сльози на її щоці. Як тоді, у замку Стигга, він відчув, як ворухнувся глибоко вбитий в його серце шматочок холодного скла.
Він обійняв її, міцно притиснув до грудей, погладив по волоссю, що пахло конвалією.
— Моя ти бідолашна… — сказав не своїм голосом. — Моя ти бідна мала державна необхідність.
В усій Цінтрі дзвеніли дзвони. Достойно, глибоко, урочисто. Але якось незвично жалібно.
«Незвичайна врода, — думав ієрарх Геммельфарт, дивлячись, як усі, на повішений портрет — як і всі інші, щонайменше півсажня на сажень. — Дивна врода. Голову дам, що то якась метиска. Голову ставлю, що має вона в жилах прокляту кров ельфів».
«Ладна, — подумав Фольтест, — ладніша, ніж на мініатюрі, яку показували мені люди з розвідки. Але що ж, портрети часто лестять».
«Зовсім не схожа на Каланте, — думала Мева. — Зовсім не схожа на Ройгнера. Зовсім не схожа на Паветту… Гммм… Пліткували… Але ні, це неможливо. Це мусить бути королівська кров, справжня кров володарки Цінтри. Мусить. Вимагає того державна необхідність. І історія».
«Це не та, яку я бачив у снах, — думав недавно прибулий до Цінтри Естерад Тиссен, король Ковіру. — З усією впевненістю це не вона. Але я не розповім про те нікому. Збережу те для себе й для моєї Зулейки. Разом із моєю Зулейкою ми вирішимо, яким чином використати знання, що дали нам сни».
«Ледь-ледь не стала вона моєю дружиною, та Цірі, — думав Кістрін із Вердену. — Був би я тоді князем Цінтри, а відповідно до звичаю — наступником трону… І напевне загинув би, як Каланте. Добре, ой, добре сталося, що вона тоді від мене втекла».
«Я навіть на мить не вірив у розповіді про велике кохання з першого погляду, — думав Шілярд Фітц-Естерлен. — Навіть на мить. А втім, Емгир одружується з дівчиною. Відкидає можливість поєднання з князями, замість якоїсь із нільфгардських княгинь бере собі за дружину Ціріллу з Цінтри. Чому? Аби володіти цим маленьким, бідним краєчком, чию половину — якщо не більше — ми б і так отримали для Імперії на перемовинах? Аби заволодіти гирлом Яруги, яке й так уже у володінні нільфгардсько-новіградсько-ковірських спілок морської торгівлі?
Нічого я не розумію в тих державних інтересах.
Підозрюю, що не все вони мені говорять».
«Чародійки, — думав Дійкстра, — То робота чародійок. Але нехай воно так буде. Видно, було так писано, що Цірі стане королевою Цінтри, дружиною Емгира й імператрицею Нільфгарду. Як видно, так хотіло призначення. Доля».
«Нехай воно так буде, — думала Трісс Мерігольд. — Нехай так залишиться. Дуже добре сталося. Цірі тепер буде в безпеці. Забудуть про неї. Дозволять їй жити».
Портрет нарешті опинився на своєму місці; слуги, що його вішали, відступили, забрали драбини.
У довгому ряду потемнілих і закурених контерфектів володарів Цінтри, за колекцією Кербінів та Корамів, за Корбеттом, Дагорадом і Ройгнером, за гордовитою Каланте, за меланхолійною Паветтою, висів тепер останній портрет. Той, що зображував монархиню, яка ласкаво панує тут нині. Спадкоємицю трону королівської крові.
Портрет худорлявої дівчини зі світлим волоссям і смутним поглядом. Одягненої в білу сукню із зеленими рукавами.
Ціріллу Фіону Елен Ріаннон.
Королеву Цінтри та імператрицю Нільфгарду.
«Призначення», — думала Філіппа Ейльгарт, відчуваючи на собі погляд Дійкстри.
«Бідна дитина, — думав Дійкстра, дивлячись на портрет. — Напевне, вона думає, що то вже кінець її стражданням і нещастям. Бідна дитина».
Дзвони Цінтри дзвонили, полохаючи чайок.
— Скоро після закінчення перемовин і підписання Цінтрійського миру, — поновив свою розповідь пілігрим, — у Новіграді провели кількаденне гучне свято, фестиваль, фіналом та вінцем якого була велика й урочиста дефіляда військ. День, як воно й буває з першими днями нової ери, був по-справжньому чудовим…
— Маємо ми розуміти, — саркастично запитав ельф, — що мосьпан був там присутній? На отій дефіляді?
— Якщо чесно, то я трохи спізнився, — пілігрим, схоже, не належав до тих, хто від сарказму ніяковіє. — День, як я казав, був чудовим. Від самого світанку.
Васкуань, комендант форту Дракенборг, донедавна заступник коменданта з політичних справ, нетерпляче вдарив себе батогом по халяві.
— Швидше там, швидше! — підігнав. — Наступні чекають! Після того підписаного в Цінтрі миру в нас тут чималий шмат роботи!