Кати, накинувши на засуджених мотузки, відступили. Васкуань стьобнув батогом по халяві.
— Якщо хтось із вас має щось промовити, — сказав сухо, — то саме тепер відповідна остання мить.
— Хай живе свобода! — промовив Кайбре еп Діаред.
— Суд був тенденційним, — промовив Орест Коппс, мародер, грабіжник і вбивця.
— Поцілуйте мене в дупу, — сказав Роберт Пільх, дезертир.
— Перекажіть панові Дійкстрі, що я жалкую, — сказав Ян Леннеп, агент, засуджений за хабар і злодійство.
— Я не хотів… Я насправді не хотів… — заплакав, хилитаючись на березовому пеньку, Іштван Ігальффі, колишній комендант форту, знятий із посади й поставлений перед трибуналом за вчинки щодо ув’язнених жінок.
Сонце, сліпуче, наче розплавлене золото, вибухнуло над гостроколом форту. Шибеничні стовпи відкидали довгі тіні. Над Дракенборгом ставав новий, чудовий, сонячний день.
Перший день нової ери.
Васкуань ударив себе батогом по халяві. Підняв та опустив руку.
Пеньки вибили з-під ніг.
Усі дзвони Новіграда били, їхні глибокі та протяжні звуки відбивалися від дахів та мансард купецьких будинків, розтікалися відлунням серед вуличок. Високо стріляли ракети та штучні вогні. Натовп ревів, кричав «віват», підкидав капелюхи, махав хусточками, перев’язами, прапорцями, та що там — навіть штанами.
— Хай живе Вільна Компанія!
— Хай жиии-веее!
— Хай живуть кондотьєри!
Лоренцо Молла відсалютував натовпу, послав повітряний поцілунок красивим міщанкам.
— Якщо платити премію стануть настільки ж щедро, як віватують, — перекричав шум, — то ми багаті!
— Шкода, — сказала крізь перехоплене горло Юлія Абатемарко. — Шкода, що Фронтіно не дочекався…
Їхали вони ступою головною вулицею міста — Юлія, Адам «Адью» Панґратт і Лоренцо Молла — на чолі Компанії, святково вдягненої, сформованої в рівнесенькі четвірки так, що жоден із вичищених і вичесаних до полиску коней не вистромлювався зі строю навіть на палець. Кондотьєрські коні були, як і їхні вершники, спокійні та гордовиті, не лякалися «віватів» і криків натовпу, квітів та вінків, що в них летіли, реагували ледь помітним шарпанням голів.
— Хай живуть кондотьєри!
— Хай живе Адам «Адью» Панґратт! Хай живе Солодка Вітрогонка!
Юлія крадькома витерла сльози, підхоплюючи на льоту кинуті з натовпу гвоздики.
— Навіть не мріяла я… — сказала. — Такий тріумф… Шкода, що Фронтіно…
— Та ти романтик, — усміхнувся Лоренцо Молла. — Ти така зворушлива, Юліє.
— Зворушлива. Увага, рівняйсь! На ліііво! Смирно!
Вони напружилися в сідлах, повертаючи голови до трибун і до виставлених перед ними тронів і стільців. «Бачу Фольтеста, — подумала Юлія. — Отой бородатий — то, мабуть, Генсельт із Кедвену, а той красунчик — то Демавенд з Едірну… Та матрона — це мусить бути королева Гедвіга… А оте щеня поряд із нею — то принц Радовід, син того вбитого короля… Бідний шмаркач…»
— Хай живуть кондотьєри! Хай живе Юлія Абатемарко! Віват Адью Панґратту! Віват Лоренцо Молла!
— Хай живе конетабль Наталіс!
— Хай живуть королі! Фольтест, Демавенд, Генсельт хай живуть!
— Хай живе пан Дійкстра! — гарикнув якийсь підлабузник.
— Хай живе Його Святість! — викрикнули з натовпу кілька оплачених крикунів. Цирус Енгелькінд Геммельфарт, ієрарх Новіграда, встав, привітав натовп і військо, що дефілювало повз нього, підняттям рук, не дуже чемно повертаючись задом до королеви Гедвіги й неповнолітнього Радовіда й затуляючи їх полами своїх масивних шат.
«Ніхто не крикне: “Хай живе Радовід”, — подумав прикритий від натовпу широкою дупою ієрарха принц. — Ніхто навіть не гляне в мій бік. Ніхто не викрикне на честь моєї матері. І навіть не згадає мого батька, не оголосить викриком його слави. Сьогодні, у день тріумфу, у день згоди, примирення, до якого батько також мав стосунок. Тому його й убили».
Він відчув на потилиці погляд. Делікатний, наче щось, чого він не знав, або ж знав, але лише з марень. Щось, що було наче м’який дотик гарячих жіночих уст. Він озирнувся. Побачив втуплені в себе темні, бездонні очі Філіппи Ейльгарт.
«Почекайте, — подумав принц, відвертаючи погляд. — Тільки почекайте».
Ніхто тоді не міг передбачити й здогадатися, що з того тринадцятирічного підлітка з країни, якою правлять Регентська Рада та Дійкстра, з особи, з якою зараз анітрохи не рахуються, виросте король. Король, який, відплативши всім за зневагу, якої зазнали він і його мати, увійде в історію як Радовід V Суворий.