Віз зіскочив із чергової вибоїни, Ярре вибрав слабину закручених навколо кукси віжок. Люцена, відкушуючи поперемінно від хліба та ковбаси, притулилася до його боку.
— Ну-ну, — помітила вона його латунний медальйон і ловкенько скористалася з того факту, що одну руку він мав зайняту віжками. — І тебе також надурили? Амулет незабудки? Ох, пройда той був, хто ці фіглі видумав. Великий на них був попит під час цієї війни, більший — хіба лише на горілку. А яке ж там усередині ім’я дівчини, зараз подивимося…
— Люцено, — Ярре спалахнув, наче лаканос, відчував, що за мить кров бризне в нього зі щік. — Мушу тебе просити… аби ти не відкривала… Вибач, але то особиста річ. Я не хотів тебе образити, але…
Віз підскочив, Люцена притулилася до нього, а Ярре замовк.
— Ці… ріл… ла, — прочитала із зусиллям по складах фургонниця, але все одно здивувавши Ярре, який не підозрював у сільської дівчини настільки серйозні здібності.
— Вона про тебе не забуде. — Вона закрила медальйон, відпустила ланцюжок, глянула на хлопця. — Ота Цірілла, значить. Якщо вона й справді кохала. До дупи чари й амулети. Якщо вона насправді кохала, то не забула, вірною залишилася. Чекає.
— На оце? — Ярре підняв куксу.
Дівчина трохи примружила очі, сині, наче волошки.
— Якщо вона насправді кохала, — повторила твердо, — то чекає, а все інше — гівно. Я те знаю.
— Аж настільки великий маєш у цій справі досвід?
— То не твоя справа, — тепер уже Люцені випала черга трохи примружити очі, — з ким я що мала. І не думай, що я з тих, яким тіко кивни, а вони вже готові в сіні борюкатися. Але що знаю, те знаю. Якщо хлопа кохаєш, то всього, а не шматками. Тоді до дупи, якби навіть який фрагмент відсутнім був.
Віз підскочив.
— Ти сильно спрощуєш, — сказав крізь стиснуті зуби Ярре, хтиво вдихаючи запах дівчини. — Сильно спрощуєш і сильно ідеалізуєш, Люцено. Вважаєш за краще не помічати хоча б тієї дрібної деталі, що цілість чоловіка може говорити про його здібності щодо утримання дружини та родини. Каліка просто не може…
— Ну-ну-ну! — перервала вона його рішуче. — Не виплакуйся тут мені в спідницю. Голову тобі Чорні не відірвали, а ти ж головатий, головою працюєш. Що так витріщився? Я із села, але очі й вуха в мене на місці. І досить швидкі вони, аби помітити таку деталь, як чийсь спосіб балаканини — по-справжньому панський та навчений. А до того ж…
Вона нахилила голову й кахикнула. Ярре також кахикнув. Віз підскочив.
— А до того ж, — закінчила дівчина, — я чула, що інші говорили. Що ти писарчук. І що жрець із храму. Тож сам бачиш, що та твоя рука… Тьфу, до дупи й тільки.
Віз не підскакував уже якийсь час, але Ярре та Люцена, здавалося, того аж ніяк не помітили. І те їм аж ніяк не перешкоджало.
— Щось я, — сказала через деякий час дівчина, — до навчених щастя маю. Був такий один… Колись… Залицявся до мене… Учений був і в академіях навчений. Уже із самого імені то було помітно.
— А яке ж мав він ім’я?
— Семестр.
— Гей же, панно, — крикнув з-за їхніх спин гефрейтор Деркач, злостивець і похмурий тип, скалічений під час битви за Майєну. — Удар-но, панно, тих валахів бичем над задами, бо повзе та твоя фура, наче шмаркля по стінці!
— Точно-точно, — додав другий каліка, чухаючи куксу, що виднілася з-під підвернутої штанини, рожеву від зарослого шраму. — Дістала вже ця пустка! За корчмою я затужив, бо ж, скажу вам правду, напився б я пива. Чи не можна скоріше їхати?
— Можна, — Люцена розвернулася на козлах. — Але як на грудці вісь чи маточина зламається, то тиждень чи два не пиво, а дощову водичку та березовий сік хлебтати станеш, підводи чекаючи. Самі бо ви не підете, а я ж вас на собі не понесу.
— Ото насправді жаль, — вишкірився Деркач. — Бо ночами мені сниться, що мене ти на себе береш. Спиною, чи то ззаду. Я так люблю. А ти, панно?
— Ти, нездаро кульгавий! — крикнула Люцена. — Ти, цапе смердючий! Ти…