Урвала себе, побачивши, як обличчя всіх інвалідів, що сиділи на возі, вкриває раптом смертельна, трупна блідість.
— Матінко, — хлипнув хтось. — А так же недалечко було до дому…
— Пропали ми, — сказав Деркач тихо й повністю без емоцій. Просто стверджуючи факт.
«А казали, — промайнуло в голові Ярре, — що вже немає білок. Що вже всіх їх убили. Що вже, як вони висловлюються, було остаточно вирішено ельфійське питання».
Було шестеро кінних. Але після уважнішого погляду виявилося, що шестеро було коней, а вершників — восьмеро. Два коня несли по двоє кінних. Усі ступали штивно й аритмічно, низько опускали голови. Виглядали змарнілими.
Люцена голосно зітхнула.
Ельфи наблизилися. Виглядали ще більш змарнілими, ніж коні.
Нічого не залишилося від їхніх гордощів, від їхньої чистої, зверхньої, харизматичної інакшості. Одяг, зазвичай навіть у гверільяс із командо елегантний та красивий, був брудним, подертим, укритим плямами. Волосся, їхня гордість та пиха, було скуйовджене, перемазане липким брудом і засохлою кров’ю. Їхні великі очі, зазвичай якимсь дивом позбавлені будь-якого виразу, були тепер безоднями паніки й розпачу.
Нічого не залишилося в них від їхньої інакшості. Смерть, жах, голод і поневіряння зробили так, що стали вони звичайними. Надто вже звичайними.
Перестали навіть викликати страх.
На мить Ярре здавалося, що вони їх просто проминуть, перетнуть тракт і зникнуть у лісі по інший бік, не вдостоївши ані воза, ані пасажирів навіть поглядом. Що залишиться від них тільки той цілком неельфійський, гидкий, паскудний запах, запах, який Ярре знав аж надто добре з лазаретів — запах біди, сечі, бруду й роз’ятрених ран.
Ельфи минали їх, не дивлячись.
Не всі.
Ельфійка з темним, довгим, зліпленим засохлою кров’ю волоссям стримала коня біля возу. Сиділа вона в сідлі, незграбно похилена, няньчачи руку в просякнутій кров’ю пов’язці, навколо якої дзижчали й клубочилися мухи.
— Торувіель, — сказав, відвертаючись, один з ельфів. — En’ca digne, luned.
Люцена миттєво зорієнтувалася, зрозуміла, у чому справа. Зрозуміла, на що ельфійка дивиться. Селянка, з дитинства привчена до синього й спухлого привиду, примари голоду, що таїлася за рогом халупи. Тому вона відреагувала інстинктивно й безпомилково. Простягнула ельфійці хліб.
— En’ca digne, Toruviel, — повторив ельф. Він єдиний з усієї командо мав на подертому рукаві запиленої куртки срібні блискавки бригади «Вріхедд».
Інваліди на возі, до тієї миті скам’янілі та застиглі без руху, раптом здригнулися, наче оживлені магічним закляттям. У їхніх долонях, простягнутих у бік ельфів, з’явилися, наче вичаровані, чверті хлібця, шматочки сиру, шматки солонини та ковбаси.
А ельфи вперше за тисячі років простягнули руки в бік людей.
Люцена та Ярре були першими людьми, які побачили, як ельфійка плаче. Як давиться схлипами, навіть не намагаючись витирати сльози, що текли брудним обличчям. Це ставило під сумнів твердження, що ельфи взагалі не мали сльозових залоз.
— En’ca… digne, — повторив ламким голосом ельф із блискавками на рукаві.
А потім простягнув руку й узяв хліб у Деркача.
— Дякую тобі, — сказав хрипко, із зусиллям пристосовуючи язик і губи до чужої мови. — Дякую тобі, людино.
Через якийсь час, зауваживши, що все вже скінчилося, Люцена цмокнула коням, хлопнула віжками. Віз скрипів і торохтів. Усі мовчали.
Було вже добре по опівдні, коли гостинець зароївся від озброєних вершників. Командувала ними жінка з цілком білим, коротко стриженим волоссям, зі злим, затятим обличчям, знівеченим шрамами, з яких один перекреслював щоку від скроні до кутика губ, а другий підковкою обіймав око. Жінка також не мала більшої частини правого вуха, а її ліва рука нижче ліктя закінчувалася шкіряним циліндром із мідним гаком, за який зачеплено було вуздечку.
Жінка, міряючи їх злим, повним запеклої мстивості поглядом, запитувала про ельфів. Про скойа’таелів. Про терористів. Про недобитків командо, які зуміли втекти після розгрому кілька днів тому.
Ярре, Люцена та інваліди, уникаючи погляду біловолосої та однорукої жінки, говорили, невиразно мимрячи, що ні, що нікого вони не зустрічали й нікого не бачили.
«Брешете, — думала Біла Райла, та, яка колись була Райлою Чорною. — Брешете, а я про те знаю. Брешете з милосердя.
Але то все одно не має значення.
Бо я, Біла Райла, милосердя не знаю».
— Урррааааа, славтеся, ґноми! Віват, Барклаю Ельс!