Групка вчених, під час маршу все завзятіше бажаючи побачити результат тридцятирічних зусиль Оппенхаузера, швидко подолала дистанцію, що віддаляла їх від майстерні славетного фізика. Ось-ось уже мали вони відчинити двері, коли ґрунт здригнувся. Відчутно. Та що там — сильно. Та що там — дуже сильно.
Був то сейсмічний струс, один із серії струсів, які спричинило знищення чародійками фортеці Стигга, криївки Вільгефорца. Сейсмічна хвиля дісталася з далекого Еббінґа аж сюди, до Оксенфурта.
З брязкотом вилетіло кілька скелець вітражу на фронтоні кафедри мистецтва. Упало із замальованого бридкими словами цоколю погруддя Нікодема де Боота, першого ректора університету. Упала зі столу кружка з відваром, яким Вуглесмородор запивав булку з паштетом. Упав із паркового платана студент першого року фізики Альберт Сольпетра, який заліз на той платан, аби похвалитися перед студентками медицини.
А perpetuum mobile професора Оппенхаузера, його легендарний вічний двигун, ворухнувся ще раз і став. Назавжди.
І ніколи вже не вдалося його знову запустити.
— Хай живуть ґноми! Хай живе Магакам!
«Що воно за збиранина, що воно за банда, — думав ієрарх Геммельфарт, благословляючи тремтячою рукою дефіляду. — Кого тут славлять? Перекупних кондотьєрів, непристойних ґномів, що воно за дивний авторамент? Хто врешті-решт виграв цю війну — ми чи вони? Боги, треба б звернути на те увагу королів. Коли історики й письменники візьмуться до роботи, належить піддати їхні писання цензурі. Найманці, відьмаки, платні розбійники, нелюди й усілякий інший підозрілий елемент має зникнути з хронік людськості. Має виявитися викресленим, стертим. Ані слова про них. Ані слова».
«І ані слова також про нього, — подумав він, стискаючи губи й дивлячись на Дійкстру, який спостерігав за дефілядою з досить утомленим виразом обличчя».
«Треба буде, — подумав ієрарх, — дати королям доручення щодо справи цього Дійкстри. Його присутність — образа для чесних людей. То безбожник і лотр. Хай зникне без сліду. І нехай про нього забудуть».
«Не дочекаєшся, ти, пурпуровий святобливий кабане, — думала Філіппа Ейльгарт, без зусилля читаючи інтенсивні думки ієрарха. — Хотів би ти правити, хотів би диктувати й впливати? Хотів би вирішувати? Не дочекаєшся. Вирішувати ти можеш винятково справи власного геморою, та й там, у власній твоїй дупі, твої рішення небагато будуть значити.
А Дійкстра залишиться. Так довго, як буде він мені потрібен».
«Колись ти зробиш помилку, — думав жрець Віллемер, дивлячись на блискучі кармінові губи Філіппи. — Колись котрась із вас зробить помилку. Занапастять вас пиха, нахабство й самовпевненість. Змови, у яких ви берете участь. Аморальність. Огида й збочення, яким ви віддаєтеся, у яких ви живете. Усе вилізе назовні, розійдеться сморід ваших гріхів, коли ви зробите помилку. Така мить мусить настати.
А навіть якщо помилку ви не зробите, знайдеться спосіб, аби якось вас звинуватити. Впаде на людськість якесь нещастя, якась поразка, якась епідемія чи, може, зараза… Тоді ми звалимо провину на вас. Звинуватимо вас у тому, що ви не зуміли заразі протистояти, у тому, що не зуміли ви усунути її результатів.
Ви будете в усьому винними.
І тоді запалають багаття».
Старий смугастий котяра, якого люди через масть називали Рудьком, помирав. Помирав паскудно. Шарпався, напружувався, дряпав землю, блював кров’ю й слизом, били його конвульсії. До того ж мав він кривавий понос. Нявчав, хоча було те нижче від його гідності. Нявчав жалісно, тихо. Швидко втрачав сили.
Рудько знав, чому він помирає. Принаймні здогадувався, що його вбило.
Кілька днів тому до цінтрійського порту зайшов дивний фрахтовець, старий і дуже брудний хольк, занедбане корито, мало не розвалина. «Катріона» — проказували ледь видні літери на носі холька. Літер тих Рудько, зрозуміло, прочитати не вмів. З дивного корита, використовуючи швартовий, на набережну зліз щур. Тільки один. Щур був линялим, запаршивленим, млявим. І він не мав одного вуха.
Рудько щура загриз. Був голодним, але інстинкт утримав його від того, щоб з’їсти те паскудство. Але кілька бліх, великих блискучих бліх, яких було повно на шерсті гризуна, встигли перелізти на Рудька й оселитися в його хутрі.
— Що воно з тим нещасним котом?
— Напевне, отруїв його хтось. Або зурочив!
— Тьфу, огида! Але ж і воняє, наволоч! Забери його геть зі сходів, жінко!
Рудько напружився й безголосно відкрив закривавлену пащу. Уже не відчував ні копняків, ні штурхання мітлою, якими господиня саме дякувала йому за одинадцять років ловлення мишей. Викинутий із подвір’я, він помирав у канаві, сповненій змилками й уриною. Помирав, бажаючи тим невдячним людям, аби вони захворіли також. Аби страждали так само, як і він.