Орі Реувен, широко розплющивши здивовані очі, покачав головою. Дійкстра мовчав мить-другу.
— Не чуєш, — заявив. — А я їх чую. У всіх коридорах. Щури бігають за третогорськими стінами, Орі. Ідуть сюди. Наближаються на м’яких щурячих лапках.
Вони з’явилися з тіней, з темряви. Чорні, замасковані, верткі, мов щури. Стражники та охоронці у вестибюлях упали без стогонів під швидкими ударами стилетів із вузькими, гранчастими клинками. Кров текла по підлозі третогорського замку, розливалася, плямувала паркет, всотувалася в дорогі венґерберзькі килими.
Наближалися вони всіма коридорами, а за ними лишалися трупи.
— Він там, — сказав один, указуючи. Голос його приглушував чорний шарф, що приховував обличчя аж по очі. — Туди він увійшов. Через канцелярію, у якій головує Реувен, той кошлатий дід.
— Звідти немає виходу. — Очі іншого майбутнього керівника горіли в отворах чорної оксамитової маски. — Кімната за канцелярією — це глухий кут. Там навіть вікон немає.
— Усі інші коридори під контролем. Усі двері та всі вікна. Він не може від нас утекти. Він у пастці.
— Уперед!
Двері піддалися копнякам. Блиснули стилети.
— Смерть!!! Смерть кривавому кату!
— Кхе-кхе? — Орі Реувен підвів від паперів короткозорі очі, що сльозилися. — Вибачаюся? Чим я можу, кхе-кхе, панству служити?
Убивці з розгону вивалили двері до приватних кімнат Дійкстри, оббігли їх, наче щури, стромляючи носи в усі кутки. Полетіли на підлогу зірвані гобелени, картини й панелі, стилети розпорювали драпіровки та шпалери.
— Немає його! — крикнув один, увірвавшись у канцелярію. — Немає його!
— Де? — вигарчав головний, схиляючись над Орі, пробиваючи його поглядом з отворів чорної маски. — Де є той кривавий пес?
— Немає його, — спокійно відповів Орі Реувен. — Ви ж самі бачите.
— Де він є? Кажи! Де Дійкстра?
— А чи я, — кахикнув Орі, — є, кхе-кхе, сторожем братові моєму?
— Загинеш, старче!
— Я старий. Хворий. І дуже зморений. Кхе-кхе. Я не боюся ані вас, ані ваших ножів.
Убивці вибігли з кімнати. Зникли настільки ж швидко, як і з’явилися.
Вони не вбили Орі Реувена. Були найманими вбивцями. І в наказах їхніх не було жодної згадки про Орі Реувена.
Орібасій Джанфранко Паоло Реувен, магістр права, провів шість років у різних в’язницях, постійно під допитами все новими слідчими, які розпитували його про різні речі та справи, що часом начебто й не мали жодного сенсу.
Через шість років його звільнили. Тоді він уже був дуже хворий. Скорбут відібрав у нього всі зуби, анемія — волосся, глаукома — зір, а астма — дихання. Пальці на обох руках йому поламали на допитах.
На волі він прожив неповний рік. Помер у храмовому притулку. У бідності. Забутий.
Рукопис книжки «Люди з тіней, чи Історія таємних королівських служб» зник безслідно.
Небо на сході посвітлішало, над узгір’ями розквітнув блідий ореол, обіцянка скорого ранку.
Біля вогнища вже якийсь час панувала тиша. Пілігрим, ельф і слідопит мовчки дивилися в полум’я, яке помирало.
Тиша панувала над Ельскердегом. Виюче страшидло пішло собі, знудившись даремним виттям. Виюче страшидло мусило нарешті зрозуміти, що троє чоловіків біля вогнища останнім часом бачили занадто багато жахіть, щоб перейматися якимсь страшидлом.
— Якщо ми маємо йти далі разом, — сказав раптом Бореас Мун, дивлячись у рубіновий жар вогнища, — то відкинемо недовіру. Залишімо позаду те, що було. Світ змінився. Попереду нове життя. Щось скінчилося, щось починається. Попереду…
Він обірвав себе, кахикнув. Не звик до таких промов, боявся здатися смішним. Але його випадкові товариші не сміялися. Навіть більше, Бореас відчув чи не доброзичливість, що її вони випромінювали.
— Попереду перевал Ельскердег, — закінчив він уже впевненішим голосом. — А за перевалом — Зерріканія та Гакланд. Попереду далекий і небезпечний шлях. Якщо нам дано пройти його разом… Відкиньмо недовіру. Я — Бореас Мун.
Пілігрим у капелюсі з широкими крисами встав, розпрямляючись усією своєю могутньою постаттю, потиснув простягнену до нього руку. Ельф устав також. Його жахливо знівечене обличчя дивно скривилося.
Потиснувши долоню слідопита, пілігрим та ельф простягнули руки один одному.
— Світ змінився, — сказав пілігрим. — Щось скінчилося. Я… Сігі Реувен.
— Щось починається, — ельф скривив пошрамоване обличчя в чомусь, що беззаперечно мало бути усмішкою. — Я… Вольф Ізенгрім.