Дев’ятого квітня, скоро після опівночі, перших мешканців Клермонта розбудило миготливе сяйво, червоний блиск, що вдарив і вдерся у вікна їхніх домівок. Решту мешканців містечка вирвали з ліжок крики, шум та дике бамкання дзвона, що бив на сполох.
Палав лише один будинок. Велике дерев’яне страшидло давнього храму, колись присвяченого божеству, імені якого не пам’ятав уже ніхто, крім найстаріших бабів. Храму, що зараз перетворений був на амфітеатр, у якому час від часу відбувалися герці, бійки та інші розважальні імпрези, які могли вирвати містечко Клермонт із нудьги, хандри та сонного отупіння.
Саме той амфітеатр і стояв тепер у морі ревучого полум’я, здригався від вибухів. З усіх його вікон стріляли рвані, у кілька сажнів завдовжки язики вогню.
— Гааасііііть! — ревів власник амфітеатру, купець Хувенагель, бігаючи й розмахуючи руками, трясучи величезним черевом. Був він у халаті й важкій делії з випоротків, яку накинув на нічну сорочку. Босими ногами місив він гній та багно вулички.
— Гааасіііть! Люуудиии! Воооодииии!
— То божа кара, — авторитетно відказала одна з найстарших бабів. — За ті непотребства, що вони в тому закладі вправляли…
— Так, так, моя пані. Беззаперечно, саме за те!
Від амфітеатру, що гудів від полум’я, бив жар, у калюжах парувала й смерділа кінська сеча, сичали іскри. Невідомо звідки зірвався вітер.
— Гааасііііть! — дико завив Хувенагель, бачачи, що вогонь перекидається на броварню та комори. — Люуудиии! До відер! До віііідер!
Охочих не бракувало. Та що там, у Клермонті була навіть власна пожежна сторожа, утримувана та обставлена Хувенагелем. Гасили наполегливо й із завзяттям. Але дарма.
— Не дамо ради… — стогнав комендант пожежної сторожі, витираючи вкрите пухирями обличчя. — Це не звичайний вогонь… Це вогонь диявольський!
— Чорна магія… — другий стражник задихався від диму.
Зсередини амфітеатру чутно було страшенний тріск зламаних крокв, стовпів та колод. Гахнуло, гримнуло, врізало, бухнув у небо потужний стовп вогню й іскор, дах зламався й впав усередину, на арену. Увесь дім похилився — можна було б сказати, що вклонився публіці, яку розважив і звеселив він востаннє, утішив ефектним, по-справжньому вогняним бенефісом.
А потім упали стіни.
Зусилля стражників і рятівників дозволили зберегти половину комори і якусь чверть броварні.
Настав смердючий світанок.
Хувенагель сидів у грязюці та попелі в обсмаленому халаті та делії з випоротків. Сидів і голосно плакав, рюмсав, наче дитина.
Театр, що йому належав, броварня й комора були, зрозуміло, застраховані. Проблема полягала в тому, що страхове товариство також було власністю Хувенагеля. Нічого, навіть податкове шахрайство, не було в змозі компенсувати хоча б частину його втрат.
— Куди тепер? — запитав Ґеральт, дивлячись на стовп диму, що розмитою смугою перехрещував рожеве світанкове небо. — Кому ще ти хочеш віддячити, Цірі?
Вона глянула на нього, і він миттєво пошкодував, що запитав. Раптом захотів її обійняти, замріяв, аби потримати її в обіймах, притулити, погладити волосся. Охороняти. Ніколи-ніколи не дозволить він, аби була вона сама. Аби спіткало її зло. Аби спіткало її щось, що призведе до того, що запрагне вона помсти.
Йеннефер мовчала. Йеннефер останнім часом багато мовчала.
— Тепер, — дуже спокійно промовила Цірі, — ми поїдемо до селища, що має назву Говорог. Назва та походить від солом’яного єдинорога, який опікується тою місциною — смішної, бідної лялечки. Хочу, аби на пам’ять про те, що там сталося, мешканці мали… Ну, якщо не більш коштовний, то хоча б більш вишуканий тотем. Розраховую на твою допомогу, Йеннефер, бо без магії…
— Знаю, Цірі. Що далі?
— Болота Переплуту. Маю надію, що потраплю… до хати серед мочарів. У хаті ми знайдемо рештки людини. Хочу, аби рештки ті впокоїлися в пристойній могилі.
Ґеральт усе ще мовчав. І не відводив погляду.
— Потім, — продовжила Цірі, без найменших проблем витримуючи його погляд, — заглянемо в селище Дун Даре. Тамтешню корчму, скоріш за все, спалили, не виключаю, що й корчмаря вбили. З моєї вини. Засліпили мене ненависть та бажання помститися. Спробую якось віддячити його родині.
— На те, — сказав він, усе ще дивлячись, — способу немає.
— Знаю, — відповіла вона відразу твердо, майже з гнівом. — Але я стану перед ними в покорі. Запам’ятаю вираз їхніх очей. Маю надію, що пам’ять про ті очі вбереже мене від таких помилок. Ти розумієш це, Ґеральте?