Він кивнув. Неохоче. Набридла йому необхідність мовчазно погоджуватися. Погоджуватися з усім, що вона говорила, з усім, що вирішувала. Але кивнув. Кохав її, що б там не було.
— Це імператив, — сказала вона лагідно, — якому неможливо опиратися. Як не можна цього й відкладати. Тому треба просто зробити. Зрештою, я роблю це також і для тебе. Для твого добра. А особливо для добра Цірі.
Він кивнув.
— Коли ми вже зустрінемося, — сказала вона ще лагідніше, — я винагороджу тебе за все, Ґеральте. Навіть за мовчання. За велике мовчання, за велику тишу, що була між нами. А тепер замість того, щоб кивати, обійми мене та поцілуй.
Він послухався. Кохав її, що б там не було.
— Куди тепер? — тихо запитала Цірі одразу після того, як Йеннефер зникла в блиску овального телепорту.
— Річка… — Ґеральт відкашлявся, перемагаючи біль у сонячному сплетінні, від якого аж відбирало мову. — Річка, проти течії якої ми йдемо, це Сансретур. Веде вона до країни, яку я дуже хочу тобі показати. Бо це країна з казки.
Цірі спохмурніла. Він бачив, як вона стиснула кулаки.
— Усі казки, — процідила, — закінчуються погано. А країн із казок зовсім немає.
— Є. Побачиш.
Був день після повні, коли вони побачили Туссан, скупаний у зелені та сонці. Коли побачили гори, схили, виноградники. Дахи веж замків, що лисніли під вранішнім дощиком.
Вид не підвів. Справив враження. Завжди справляв.
— Але ж красиво, — промовила в захваті Цірі. — Йой! Ці замки наче іграшки… Наче глазуровані декорації на торті… Аж кортить лизнути!
— Архітектура самого Фарамонда, — мудро повчав Ґеральт. — Почекай, поки побачиш зблизька палац та сади Боклера.
— Палац? Ми їдемо до палацу? Ти знаєш тутешнього короля?
— Княгиню.
— Та княгиня, може, — запитала вона кисло, уважно спостерігаючи за ним з-під чубчика, — має зелені очі? Коротке чорне волосся?
— Ні, — відрізав він, відводячи погляд. — Виглядає вона цілком інакше. Не знаю, звідки таке прийшло тобі в голову…
— Облиш це, Ґеральте, добре? То як воно там, із місцевою княжною?
— Як я казав, я її знаю. Трохи. Не дуже добре й… не дуже близько, якщо хочеш знати. Але я дуже добре знаю місцевого князя-консорта або ж кандидата на князя-консорта. І ти його також знаєш, Цірі.
Цірі торкнула Кельпі острогою, змусила її танцювати на шляху.
— Не муч мене довше!
— Любисток.
— Любисток? З тутешньою княгинею? Яким дивом?
— То довга історія. Ми залишили його тут, біля його коханої. Обіцяли, що відвідаємо, коли повертатимемося, коли…
Він замовк і спохмурнів.
— З цим нічого не поробити, — тихо сказала Цірі. — Не мучся, Ґеральте. Це не твоя вина.
«Моя, — подумав він. — Моя. Любисток запитає. А мені доведеться відповідати.
Мільва. Кагір. Регіс. Ангулема.
Меч — зброя обосічна.
Ох, боги, досить цього. Досить цього. Треба з цим урешті, покінчити!»
— Їдьмо, Цірі.
— У цьому одязі? — гмикнула вона. — До палацу?
— Не бачу нічого негожого в нашому одязі, — відрізав він. — Ми ж туди не вірчі листи їдемо віддавати. І не на бал. З Любистком можемо зустрітися хоча б і в стайнях. Зрештою, — додав він, побачивши, як вона набурмосилася, — я спершу їду до містечка, у банк. Зніму трохи готівки, а на ринку, у суконних рядах, безліч кравців та модисток. Купиш собі, що забажаєш, та вдягнешся, як душа забажає.
— Так багато, — насмішкувато нахилила вона голову набік, — у тебе тої готівки?
— Купиш собі, що забажаєш, — повторив він. — Хоча б і горностаїв. І туфельки з василіска. Знаю шевця, який повинен мати кілька таких на складі.
— На чому ти стільки заробив?
— На вбивствах. Їдьмо, Цірі, шкода часу.
У філії банку Чанфанеллі Ґеральт наказав зробити перерахування та відкриття акредитиву, узяв банківський чек і трохи готівки. Написав листи, що мали бути додані до швидкої кур’єрської пошти, яка йшла на Яругу. Ґречно відмовився від обіду, яким хотів його пригостити послужливий та гостинний банкір.
Цірі чекала на вулиці, пильнуючи коней. Вулиця, ще за мить порожня, зароїлася від людей.
— Хіба потрапили ми на якесь свято. — Цірі рухом голови вказала на натовп, що тягнувся в бік ринкової площі. — Може, ярмарок…
Ґеральт глянув швидко.
— То не ярмарок.
— Ах… — Вона також глянула, стаючи в стременах. — Чи ж бо знову…