— Кохана Ласочко, — сказав Любисток, широко всміхаючись.
— …наказуючи одночасно, аби той пойменований віконт Юліан Панкрац et cetera без зволікання покинув столицю й межі королівства Туссан і ніколи сюди не повертався, бо не бажає Її Милість на нього дивитися! Ви вільні, віконте.
— А моя маєтність? — крикнув Любисток. — Га? Мої маєтки, гаї, бори й замки можете залишити собі, але віддайте, прокляття на вашу голову, лютню, коня Пегаса, сто сорок таларів і вісімдесят галерів, плащ, підбитий єнотами, перстень…
— Заткнися! — крикнув Ґеральт, розштовхуючи конем буркотливий натовп, що неохоче розступався. — Заткнися, злазь та ходи сюди, дурню! Цірі, торуй шлях! Любистку! Чуєш, що я кажу?
— Ґеральте? То ти?
— Не питай, а злазь! До мене! Стрибай на коня!
Вони продерлися крізь натовп, чвалом погнали вузькою вуличкою. Цірі — попереду, за нею — Ґеральт та Любисток на Плітці.
— Навіщо цей поспіх? — відізвався бард з-за спини відьмака. — Ніхто за нами не женеться.
— Поки що. Твоя княгиня полюбляє змінювати рішення й зненацька відкликати те, що раніше постановила. Признайся, ти знав про те помилування?
— Ні, не знав, — пробурмотів Любисток. — Але визнаю, розраховував. Ласочка — моя кохана й має добре серденько.
— Та облиш ти з тією Ласочкою, най тобі дідько. Відкрутився від образи величності, то бажаєш потрапити під рецидив?
Трубадур замовк. Цірі стримала Кельпі, почекала їх. Коли вони порівнялися, глянула на Любистка та витерла очі.
— Ех ти… — сказала. — Ти… Панкраце…
— У дорогу, — підігнав їх відьмак. — Покиньмо це місто та межі цього чудового князівства. Поки ще можемо.
Майже на самому кордоні Туссану, у тому місці, звідки видно вже було гору Горгону, наздогнав їх гонець княгині. Тягнув за собою осідланого Пегаса, віз лютню, плащ та перстень Любистка. Питання про сто сорок таларів і вісімдесят галерів пропустив повз вуха. Прохання барда, аби переказав пані княгині цьомки, вислухав із кам’яним обличчям.
Поїхали вгору, уздовж Сансретур, що тепер уже була малесеньким і жвавим струмком. Оминули Бельгавен.
Стояли табором у долині Неві. У місці, яке відьмак і бард добре пам’ятали.
Любисток витримав дуже довго. Запитань не ставив.
Але зрештою треба було йому про все розповісти.
І приєднатися до нього в мовчанні. У паскудній, важкій, гнійній, наче чиряк, тиші, що запала після розповіді.
У полудень наступного дня вони були на Стоках, під Рідбруном. У всіх околицях панували спокій, лад і порядок. Люди були довірливі й послужливі. Відчувалася безпека.
Усюди стояли важкі від повішених шибениці.
Вони оминули місто, прямуючи в Дол Анґра.
— Любистку! — Ґеральт тільки тепер зауважив те, що мав зауважити давно. — Твій безцінний тубус! Твої «віки» поезії! Гонець їх не мав! Вони залишилися в Туссані!
— Залишилися, — байдуже погодився бард. — У гардеробі Ласочки, під купою суконь, трусиків і корсетів. І нехай там собі й лежать віки вічні.
— Не бажаєш пояснити?
— А що тут поясняти? У Туссані я мав досить часу, аби докладно перечитати, що там понаписував.
— І що?
— Напишу ще раз. Знову.
— Розумію, — кивнув Ґеральт. — Коротко кажучи, ти виявився настільки ж поганим письменником, як і фаворитом. Кажучи більш грубо: чого ти не торкнешся, усе перехреначуєш. Ну, але якщо ти свої «Піввіку поезії» ще маєш шанс виправити й переписати наново, то в княгині Анарієтти ти все просрав дощенту. Тьфу, коханець, вигнаний із ганьбою. Так-так, нічого тут кривити пику! Не було тобі, Любистку, писано стати князем-консортом у Туссані.
— Це ми ще побачимо.
— На мене не розраховуй. Я на те дивитися наміру не маю.
— А ніхто тебе не просить. Утім, скажу тобі, що в Ласочки добре й поблажливе серденько. Правда, її трохи понесло, коли впіймала мене з молодою донькою барона Нікве… Але тепер уже вона напевне охолола! Зрозуміла, що чоловіки не створені для моногамії. Вибачила мені й напевне чекає…
— Ти безнадійний дурень, — заявив Ґеральт, а Цірі енергійним кивком підтвердила, що вважає так само.
— Я не стану з вами дискутувати! — надувся Любисток. — Тим більше, що то справа інтимна. Скажу вам іще раз: Ласонька мені пробачить. Напишу відповідну баладу чи сонет, пришлю їй, а вона…
— Змилуйся, Любистку.
— Ох, і справді немає про що з вами розмовляти. Поїхали далі! Жени, Пегасе! Жени, літуне білоногий!
Вони їхали.
Був травень.