— Через тебе, — з докором промовив відьмак, — через тебе, вигнаний коханцю, я також мусив утікати з Туссану, наче якийсь баніта чи вигнанець. Я навіть не зумів побачити…
— Фрінгіллу Віго? Не побачився б. Вона скоро після того, як ви вирушили, ще в січні, виїхала. Просто зникла.
— Не про неї мені йшлося, — Ґеральт відкашлявся, побачивши, як Цірі із зацікавленням нашорошує вуха. — Я хотів зустрітися з Рейнаром. Познайомити його з Цірі…
Любисток втупив очі в гриву Пегаса.
— Рейнар де Буа-Френ, — пробурмотів, — десь наприкінці лютого поліг у сутичці з розбійниками на перевалі Сервантеса, поблизу від стражниці Ведетт. Анарієтта вшанувала його посмертно орденом…
— Заткнися, Любистку.
Любисток заткнувся, на диво слухняний.
Травень тривав і розкручувався. З лук зникла яскрава жовч осоту, замінена пухнастою, бруднуватою й летючою білістю кульбаб.
Було зелено й дуже тепло. Повітря, якщо не освіжувала його коротесенька гроза, було густим, гарячим і липким, наче крупник.
Двадцять шостого травня вони перейшли Яругу по новенькому, біленькому, із запахом живиці мосту. Рештки мосту старого — чорні, обсмалені, згорілі колоди — було видно у воді та на березі.
Цірі стала неспокійною.
Ґеральт знав. Знав її наміри, знав про плани, про умову з Йеннефер. Був до того готовий.
Але все ж думка про розставання болісно вколола його. Наче там, у грудях, усередині, за ребрами, спав і раптом прокинувся малий злий скорпіон.
На перепутті за селом Кріпниця, за руїнами спаленої корчми, стояв — десь років із сотню вже — розложистий черешчатий дуб, обвішаний тепер, навесні, дрібнесенькими суцвіттями. Люд усіх околиць, навіть із віддаленої Спалли, звик використовувати того гіганта для вішання на ньому дощок і табличок, що містили різну інформацію. Дуб, слугуючи міжлюдській комунікації, через те звався Деревом Знання Добра й Зла.
— Цірі, почни з того боку, — скомандував Ґеральт, спішуючись. — Любистку, ти приглядаєшся з того.
Підвішені на гіллі дощечки рухалися на вітрі, зі стукотом билися одна об одну.
Домінували звичайні після війни пошуки загублених і розлучених родин. Багато було оголошень на кшталт «ПОВЕРНИСЯ, Я ВСЕ ПРОЩУ», багато пропозицій еротичного масажу й подібних послуг у навколишніх селах та містечках, багато торговельних оголошень та реклами. Була любовна кореспонденція, були доноси та анонімки від доброзичливців. Траплялися також дощечки, на яких містилися філософські погляди їхніх авторів — переважно кретинсько-безглузді або обридливо-непристойні.
— Ха! — крикнув Любисток. — У замку Растбург терміново потрібен відьмак, пишуть, що оплата висока, вигідні ночівлі та екстраординарно смачна їжа гарантовані. Скористаєшся, Ґеральте?
— Абсолютно точно ні.
Звістку, яку вони шукали, знайшла Цірі.
І тоді повідомила йому те, на що відьмак очікував уже давно.
— Я їду до Венґерберга, Ґеральте, — повторила вона. — Не роби такого обличчя. Ти ж знаєш, що я мушу. Йеннефер мене викликала. Вона там чекає на мене.
— Знаю.
— Ти їдеш до Рівії, на ту зустріч, з якої ти все ще робиш секрет…
— Несподіванку, — обірвав він. — Несподіванку, не секрет.
— Несподіванку, згода. А я завершу у Венґерберзі, що треба, заберу Йеннефер, і ми будемо в Рівії через шість днів. Не роби такого обличчя, я ж просила. І ми не прощаємося, наче навіки. Це лише шість днів! До побачення.
— До побачення, Цірі.
— Рівія, через шість днів, — повторила вона ще раз, розвертаючи Кельпі.
Відразу перейшла у чвал. Зникла дуже швидко, а Ґеральт відчував, як якась страшенна, холодна, кігтиста лапа стискає йому шлунок.
— Шість днів, — повторив замислено Любисток. — Звідси до Венґерберга та назад до Рівії… Загалом буде десь миль двісті п’ятдесят… Це неможливо, Ґеральте. Авжеж, на тій її диявольській кобилі, на якій дівчина може подорожувати зі швидкістю кур’єра, утричі швидше за нас, теоретично, дуже теоретично, за шість днів можна було б подолати таку дистанцію. Але навіть ота диявольська кобила мусить відпочивати. А та таємнича справа, яку Цірі має завершити, також займе якийсь час. А тому це нездійсненно…
— Для Цірі, — стиснув губи відьмак, — немає справ нездійсненних.
— То чи…
— Це вже не та дівчина, яку ти знав, — перервав він різко. — Не та.
Любисток мовчав довго.
— Маю я дивне передчуття…
— Замовкни. Нічого не кажи. Дуже тебе прошу.