— У тому немає протиріччя, — пролунав мелодійний, наче шум струмочка, голос Еніди ан Гленни, Маргаритки з Долин. — Ми, me luned, усі є потворами. Кожна у свій спосіб. Справді ж, Пані Сова?
Філіппа стенула плечима.
— Той мерзотний шрам на обличчі, — знову відізвалася Шеала, начебто байдуже поскубуючи боа, — ми замаскуємо ілюзією. Будеш чарівною й таємничою, а Танкред Тиссен, запевняю тебе, просто збожеволіє від тебе. Треба буде придумати тобі особистість. Цірілла — то ім’я красиве й загалом не таке вже й рідкісне, аби тобі від нього відмовлятися, щоб зберегти інкогніто. Але треба дати тобі інше прізвище. Не стану протестувати, якщо ти обереш моє.
— Або моє, — сказала Пані Сова, усміхаючись кутиком губ. — Цірілла Ейльгарт також звучить непогано.
— Те ім’я, — у залі знову задзвонили сріблясті дзвіночки голоска Маргаритки з Долин, — звучить добре в будь-якому обрамленні. І кожна з нас, тих, хто тут сидить, хотіла б мати таку доньку, як ти, Сіреаель, ластівко з очима сокола, ти, яка є кров від крові та плоть від плоті Лари Доррен. Будь-яка з нас віддала б усе, навіть цю Ложу, навіть долю королівства й усього світу, аби мати таку доньку, як ти. Але це неможливо. Ми знаємо, що це неможливо. А тому заздримо Йеннефер.
— Дякую, пані Філіппо, — сказала за мить Цірі, стискаючи долоні на головах сфінксів. — Дякую й за пропозицію взяти прізвище де Танкарвіль. Утім, оскільки так виглядає, що прізвище — то єдина річ, яка в усій цій справі залежна від мене й мого вибору, єдина річ, яку ви мені не нав’язуєте, я мушу обом вам, пані, подякувати, але обрати сама. Зватися я хочу Цірі з Венґерберга, дочкою Йеннефер.
— Ха! — блиснула зубами чорноволоса чародійка, що була, як здогадувалася Цірі, Сабріною Ґлевіссіг із Кедвену. — Танкред Тиссен виявиться дурнем, якщо не візьме з нею морганатичний шлюб. Якщо замість неї дасть встромити собі дружиною якусь мигдалеву принцесу, він виявиться дурнем і сліпцем, що не вміє розпізнавати діамант поміж скельцями. Мої вітання, Йенна. І я тобі заздрю. А ти знаєш, наскільки щирою я можу бути в заздрості.
Йеннефер подякувала кивком. Без бодай тіні усмішки.
— Тож, — сказала Філіппа, — усе вирішено.
— Ні, — сказала Цірі.
Франческа Фіндабайр стиха пирхнула. Шеала де Танкарвіль підвела голову, а риси її обличчя некрасиво затверділи.
— Я мушу все обдумати, — заявила Цірі. — Прикинути. Усе в собі повкладати. Спокійно. Коли я те зроблю, повернуся в Монтекальво. Стану перед вами. Скажу вам, що вирішила.
Шеала ворухнула губами, наче мала в роті щось, що потрібно відразу сплюнути. Але вона не відізвалася.
— Я, — задерла голову Цірі, — домовилася зустрітися з відьмаком Ґеральтом у місті Рівія. Я пообіцяла йому, що там із ним зустрінуся, що приїду туди разом із Йеннефер. Я дотримаю цієї обіцянки за вашою згодою чи ні. Присутня тут пані Рита знає, що я, як ідеться про Ґеральта, завжди знайду шпарину в мурі.
Маргарита Ло-Антіль з усмішкою кивнула.
— З Ґеральтом я мушу порозмовляти. Попрощатися з ним. І признатися, що він правий. Бо про одне вам треба знати. Коли від’їжджали ми із замку Стигга, залишаючи по собі трупи, я запитала в Ґеральта, чи воно вже кінець, чи ми перемогли, чи зло було переможене, а добро — тріумфує. А він лише всміхнувся якось так дивно й смутно. Я думала, що то через утому, через те, що ми всіх своїх друзів поховали там, під замком Стигга. Але сьогодні я вже знаю, що значила та усмішка. То була усмішка поблажливості щодо наївності дитини, яка вважала, що перерізання горла Вільгефорцові та Бонгартові означає перемогу добра над злом. Я мушу йому обов’язково сказати, що стала мудрішою, що зрозуміла. Я мушу про це йому обов’язково сказати.
Також я мушу спробувати переконати його в тому, що те, що пані бажають зі мною зробити, принципово відрізняється від того, що хотів зробити мені скляною трубкою Вільгефорц. Мушу я спробувати пояснити йому, що є різниця між замком Монтекальво й замком Стигга, хоча Вільгефорц пікся про добро для світу й пані також печуться про добро для світу.
Знаю, що мені не буде легко переконати такого старого вовка, як Ґеральт. Ґеральт скаже, що я шмаркачка, що мене легко надурити шляхетними ілюзіями, що все призначення та добро світу — це глупі фрази. Але я мушу спробувати. Важливо, щоб він зрозумів і щоб прийняв. Це дуже важливо. Для пані також.
— Ти нічого не зрозуміла, — різко заявила Шеала де Танкарвіль. — Ти надалі залишаєшся дитиною, яка від періоду шмаркатого плачу й тупання ніжками переходить до шмаркатого нахабства. Єдине, що пробуджує надію, це жвавість твого розуму. Ти будеш вчитися швидко і скоро — уже повір мені — сміятимешся, пригадуючи дурість, що тут проголошувала. Що ж до твого виїзду до Рівії, то прошу, нехай промовить Ложа. Я рішуче заперечую. З причин принципових. Аби довести тобі, що я, Шеала де Танкарвіль, ніколи не кидаю слів на вітер. І що я можу схиляти свою горду шию. Треба для твого власного добра навчитися дисципліни.