— Я підтримала Цірі, — сказала Франческа, — але тебе, Йеннефер, мушу закликати до порядку. Ти вийшла з Ложі, коли втекла з неї та відмовилася співпрацювати. Ти не маєш жодних прав. Натомість маєш зобов’язання, борги, які треба сплатити, і вирок, який треба вислухати. Якби не те, тебе й на поріг Монтекальво не пустили б.
Йеннефер притримала Цірі, яка рвалася, аби встати та почати кричати. Цірі без опору та в тиші всілася знову на стілець із ручками, вирізаними у вигляді сфінксів. Побачивши, як зі свого крісла встає, раптом нависнувши над столом, Пані Сова. Філіппа Ейльгарт.
— Йеннефер, — заявила вона звучно, — не має права голосу, це зрозуміло. Але я маю. Я вислухала голоси всіх присутніх, тож можу врешті, як думаю, сама проголосувати?
— Як це? — нахмурилася Сабріна. — Що ти цим хочеш сказати, Філіппо? Що ти ще не голосувала? Я була впевнена…
Філіппа Ейльгарт глянула через стіл. Зустріла очі Цірі й зазирнула в них.
Дно басейну з різнокольорової мозаїки, плитки переливаються й, здається, рухаються. Уся вода тремтить, миготить між світлом і тінню. Під великим, наче тарілки, листям латаття, серед зелених водоростей блискають карасики. У воді віддзеркалюються великі темні очі дівчинки, її довге волосся сягає поверхні, плаває по ній.
Дівчинка, забувши про весь світ, водить ручками поміж стеблинами латаття, перевісившись через край басейну. Хоче торкнутися котроїсь із золотих та червоних рибок. Рибки підпливають до ручок дівчинки, кружляють навколо них зацікавлено, але схопити себе не дають, невловимі, наче з’яви, наче сама вода. Пальці темноокої дівчинки стискаються на порожньому місці.
— Філіппо!
То найкоханіший голос. І все ж дівчинка не реагує відразу. І далі дивиться на воду, на рибок, на латаття, на своє відображення.
— Філіппо!
— Філіппо! — різкий голос Шеали де Танкарвіль вирвав її із задуми. — Ми чекаємо.
З відкритого вікна повіяло холодним весняним вітром. Філіппа Ейльгарт здригнулася. «Смерть, — подумала вона. — Смерть пройшла поряд зі мною».
— Ця Ложа, — промовила вона нарешті голосно, упевнено та рішуче, — вирішуватиме долю світу. Тому ця Ложа є його віддзеркаленням. У рівновазі тут розум, що не завжди означає холодну підлість і розрахунок, і сентиментальність, що не завжди є наївною. Відповідальність, залізна дисципліна, що накладається нехай навіть силою, лагідність і довіра. Доречний холод всеможливості… і серце. Я, — продовжила вона в тиші, що запала в колонній залі замку Монтекальво, — віддаючи свій голос останньою з тих, хто голосує, беру до уваги ще одну річ. Ту, яка, не врівноважена ні з чим, урівноважує все.
Услід за її поглядом усі глянули на стіну, на мозаїку, на якій змій Уроборос, викладений із маленьких плиток, хапав зубами власний хвіст.
— Тою річчю, — продовжила вона, упиваючись у Цірі темними очима, — є призначення. Яке я, Філіппа Ейльгарт, віднедавна почала розуміти. Призначення — це не вироки й не сувої, записані рукою деміурга, це не фаталізм. Призначення — це надія. Будучи сповнена надією, вірячи, що те, що має статися, станеться, я й віддаю свій голос. Віддаю свій голос Цірі. Дитині призначення. Дитині надії.
Довго тривала тиша в колонній залі замку Монтекальво, що була занурена в легеньке сяйво. З-за вікна долинув крик орла-рибалки, що кружляв над озером.
— Пані Йеннефер, — прошепотіла Цірі. — Чи це значить…
— Ходімо, донечко, — відповіла тихим голосом Йеннефер. — Ґеральт на нас чекає, а дорога попереду далека.
Ґеральт прокинувся й зірвався на ноги, чуючи у вухах крик нічного птаха.
Розділ 12
Потім чародійка й відьмак побралися й гучно відсвяткували весілля. Я теж там був, мед-пиво пив. А вони пізніше жили щасливо, але дуже коротко. Він помер просто, від серцевого нападу. Вона померла невдовзі після нього, а від чого — казка про те не згадує. Кажуть, що з жалю й туги, але хто ж тим казкам йме віри.
Був шостий день після червневої новини, коли вони дісталися до Рівії.
Виїхали з лісів на схили гір, і тоді під ними, унизу, раптово й без попередження блиснуло дзеркало озера Лох Ескалотт у формі руни, від якої воно взяло назву, наповнюючи котловину. У дзеркало його задивлялися схили Крааг Рос, що поросли ялинами та модринами — рубіж масиву Магакам. І червоні дахи веж пузатого замку Рівія, що стояв над озером, — зимової резиденції королів Лирії. А в затоці біля південного краю Лох Ескалотта лежав рівійський град, полискуючи солом’яними пригородами та темніючи будинками, що, наче опеньки, обросли берег озера.