— Ну, то ми начебто доїхали, — ствердив факт Любисток, прикриваючи очі долонею. — Зробили ми коло, знову в Рівії. Дивно, ой, як дивно сплітаються долі… На жодній із замкових веж не бачу біло-блакитного прапорця, тож королева Мева в замку не гостює. Утім, я не думаю, що вони ще пам’ятають оте дезертирство…
— Повір мені, Любистку, — перервав його Ґеральт, направляючись униз схилом. — Мені глибоко байдуже, хто й що пам’ятає.
Під містом, неподалік від застави, стояв різнобарвний намет, що нагадував здобну бабу. Перед наметом на палиці висів білий щит із червоними кроквами. Під піднятою полою намету стояв рицар у повному обладунку та в білій яккі, оздобленій тим самим знаком, що й щит. Рицар проникливим і досить зухвалим поглядом міряв тих, що минали його: бабів із хмизом, мазярів та дьогтярів із бурдюками товару, пастухів, лоточників і старців. Коли вартовий побачив Любистка та Ґеральта, які їхали ступою, його очі зблиснули надією.
— Дама вашого серця, — Ґеральт льодяним голосом розвіяв надії рицаря, — ким би вона не була, є найвродливішою та найцнотливішою дівицею від Яруги до самої Буйни.
— Честю клянуся, — проревів у відповідь рицар, — ви, пане, праві.
Світловолоса дівчина в шкіряній, густо набитій срібними заклепками куртці блювала посеред вулиці, зігнута навпіл, тримаючись за стремено гречковатої кобили. Двоє товаришів дівчини, ідентично вдягнені, з мечами на спинах, пов’язками на чолі, мерзотно лаяли перехожих трохи белькотливими голосами. Обидва були більш ніж напідпитку, погойдувалися, раз у раз наштовхуючись то на боки коней, то на конов’язь перед корчмою.
— Ми насправді мусимо туди йти? — запитав Любисток. — Усередині цього закладу може виявитися більше таких-от милих діток.
— Я домовився тут. Чи ти забув? Це саме корчма «Під когутом і квочкою», про яку говорила табличка на дубі.
Світловолоса дівчина знову зігнулася, ригаючи спазматично й вельми густо. Кобила голосно форкнула й шарпнулася, зваливши дівчину й протягнувши її по блювотинні.
— Ну й чого витріщаєшся, дубино? — пробелькотів один із хлопців. — Дідугане сивий…
— Ґеральте, — пробурмотів Любисток, спускаючись на землю. — Прошу тебе, не нароби дурниць.
— Не бійся. Не нароблю.
Вони прив’язали коней до конов’язі по інший бік сходів. Юнаки перестали звертати на них увагу, заходилися лаяти та обпльовувати міщанку з дітьми, що йшла вулицею. Любисток глянув скоса на обличчя Ґеральта. Те, що побачив, йому не сподобалося.
Першим, що кидалося в очі після входу в корчму, був напис «НАЙМУ КУХАРЯ». Іншим був великий малюнок на збитому з дощок щиті, що зображував бородату почвару зі скривавленою сокирою. Підпис повідомляв: «Ґном — ЗАШМАРКАНИЙ КАРЛИК-ЗРАДНИК».
Любисток побоювався слушно. Практично єдиними гостями корчми, окрім кількох добре п’яних п’яниць і двох худих повій із колами під очима, були вдягнені в блискучу від заклепок шкіру «діти» з мечами за спинами. Було їх восьмеро, обох статей, але шуму робили за вісімнадцятьох, взаємно перекрикуючись та лаючись.
— Пізнаю й відаю, ким панство є, — підскочив до них корчмар, ледь їх побачив. — І маю для вас звістку. Податися вам треба на В’язово, до господи «У Вірсінга».
— О-о-о, — повеселішав Любисток. — Це добре…
— Ну, як добре, то добре. — Корчмар поновив витирання кухля фартухом. — Як не бажаєте в моєму трактирі бути — то справа ваша. Але я вам скажу, що В’язово — то ґномський квартал, нелюди там живуть.
— І що з того? — примружився Ґеральт.
— Та ні, вам, напевне, нічого, — знизав плечима корчмар. — Бо ж той, хто для вас ту звістку залишив, ґномом був. Раз ви вже з такими кумаєтеся… ваша справа. Ваша справа, чия вам компанія миліша.
— Ми не дуже вибагливі, як ідеться про компанію, — заявив Любисток, рухом голови вказуючи на шмаркачів у чорних кубраках та пов’язках на вкритих прищами лобах, шмаркачів, що верещали та шарпалися за столами. — Але така, як оце тут, нам точно не до вподоби.
Корчмар відставив витертий кухоль і зміряв їх бридким поглядом.
— Поблажливішим тре’ бути, — повчав із притиском. — Молодь мусить вишумітися. Як у тому вислові: молоді вишумітися треба. Війна їх скривдила. Батьки загинули…