— А матері загуляли, — закінчив Ґеральт голосом, льодяним, наче гірське озеро. — Розумію й сповнений я поблажливості. Принаймні стараюся таким бути. Любистку, ходімо.
— А йдіть, на все добре, — без добра в голосі промовив корчмар. — Але щоб потім не скаржилися, що я вас не попереджав. У теперішні часи легко в ґномській дільниці проблеми знайти. За оказії.
— За оказії чого?
— А чи я знаю? А чи моя то справа?
— Ходімо, Ґеральте, — підігнав його Любисток, бачачи кутиком ока, що скривджена війною молодь, яка була ще в міру притомна, приглядається до них блискучими від фісштеху очима.
— До побачення, пане корчмарю. Хтозна, може, колись ми ще відвідаємо твій заклад. Через деякий час. Коли вже не буде біля входу отих написів.
— А який вашмосьцям не подобається? — Корчмар нахмурився й узявся в боки. — Га? Може, той про ґнома?
— Ні. Отой, про кухаря.
Трійко з юнацтва встали з-за столу, трохи погойдуючись: схоже, із наміром заступити їм шлях. Дівчина й двоє хлопців у чорних куртках. З мечами на спинах.
Ґеральт не сповільнив кроку, а обличчя й погляд мав холодні й цілковито байдужі.
Шмаркачі в останню мить розійшлися, відступили. Любисток відчув від них запах пива. Поту. І страху.
— Треба бути поблажливішим, — сказав відьмак, як вони вийшли. — Треба пристосовуватися.
— Часом важко.
— Це не аргумент. Це зовсім не аргумент, Любистку.
Повітря було гарячим, густим і клейким. Наче суп.
Назовні, перед корчмою, двоє хлопців у чорних куртках допомагали світловолосій дівчині вмитися в кориті. Дівчина форкала, невиразно доводила, що їй уже краще, і оголошувала, що мусить напитися. Що, еге ж, поїде на базар, аби заради жартиків поперекидати прилавки, але спочатку мусить вона напитися.
Дівчина звалася Надя Еспозіто. Ім’я те залишилося записане в анналах. Перейшло в історію.
Але про те Ґеральт і Любисток не могли ще нічого знати.
Як і сама дівчина.
Вулиці рівійського міста пульсували життям, а тим, що, здавалося, цілковито поглинало і мешканців, і прибульців, була торгівля. Схоже було на те, що всі тут торгують усім і з усього намагаються отримати щось більше. Звідусіль долинала какофонія криків — рекламували товар, завзято торгувалися, взаємно лаялися, голосно звинувачували в обмані, злодійстві й шахрайстві, як і в інших гріхах, геть із торгівлею не пов’язаних.
Раніше, ніж Ґеральт і Любисток дісталися до В’язово, їм зробили безліч привабливих пропозицій. З-поміж іншого пропонували їм астролябію, бляшаний горн, комплект столових приборів, оздоблених гербом роду Франгіпаніх, акції копальні міді, банку п’явок, обшарпану книжку під назвою «Уявне чудо, чи Голова Медузи», кількох фреток, еліксир для збільшення потенції, а також — у межах пов’язаної транзакції — не дуже молоду, не дуже худу й не дуже свіжу жіночку.
Чорнобородий ґном надзвичайно нахабно хотів сплавити їм до всього дешеве люстерко в рамці з орайду, доводячи, що то магічне дзеркало Камбускана, але тут влучно кинутий камінь вибив йому товар із руки.
— Паршивий кобольде! — закричав, утікаючи, босий та брудний вуличний хлопчак. — Нелюдь! Цап бородатий!
— А щоб тобі кишки вигнили, людська потворо! — репетував ґном. — Щоб вони тобі вигнили та дупою витекли!
Люди поглядали на нього в похмурій мовчанці.
Квартал В’язово лежав понад самим озером, у затоці серед вільх, верб і — зрозуміла річ — в’язів. Тут було значно тихіше й спокійніше, ніхто нічого не купував і не хотів продати. Від озера віяв вітерець, особливо приємний після того, як вийдеш із великого, повного мух та смороду міста.
Корчму «У Вірсінга» шукали вони недовго. Перший же перехожий, якого вони зустріли, указав на неї без усякого вагання.
На східцях ґанку, оповитого дикою трояндою та в’юнком, під дашком, що обріс зелененьким мохом і гніздами ластівок, сиділи двоє бородатих ґномів, потягуючи пиво з кухлів, що їх тулили до животів.
— Ґеральт і Любисток, — промовив один із них і вдячно бекнув. — Довго ж довелося на вас чекати, бродяги.
Ґеральт зліз із коня.
— Привіт, Ярпене Зігрін. Утішаюся, що бачу тебе, Золтане Хівай.
Вони були єдиними гостями заїзду, де інтенсивно пахло печенею, часником, травами й чимось іще, чимось невловимим, але дуже милим. Сиділи біля важкого столу з видом на озеро, що крізь підфарбовані шибки у свинцевих рамках виглядало таємничо, чарівно й романтично.
— Де Цірі? — запитав без зволікань Ярпен Зігрін. — Хіба не…