— Ні, не буду, — лагідно заперечив Ґеральт. — Напевне, вас, старі вовки, те здивує, але я дійшов висновку, що дурістю є ризикувати шиєю за когось. Навіть якщо той хтось платить. І до того ніякого стосунку не має екзистенціальна філософія. Не повірите, але власна шкіра раптом стала для мене надзвичайно важливою. Я дійшов висновку, що дурістю було б ризикувати нею, захищаючи іншого.
— Я зауважив, — кивнув Любисток. — З одного боку, те мудро. З другого…
— Немає другого.
— Йеннефер і Цірі, — за якусь мить запитав Ярпен, — мають щось спільне з твоїм рішенням?
— Багато чого.
— Тоді все зрозуміло, — зітхнув ґном. — Щоправда, я не дуже тямлю, як ти, професіонал від меча, маєш намір себе утримувати та як станеш управлятися зі своїм подальшим життям. От що б ти не робив, хоч зуби мені дери, не бачу я тебе в ролі, наприклад, такого собі плантатора капусти, але ж що робити, вибір треба шанувати. Господарю, нумо, сюди! Ото меч, магакамський сігіль із кузні самого Рундуріна. Був то подарунок. Обдарований його не хоче, а тому, хто подарував, повертати дароване не годиться. Тож візьми його та повісь над каміном. Переназви корчму «Під відьмачим мечем». Нехай зимовими вечорами тут ведуть розповіді про скарби й потвор, про криваву війну та про запеклі битви, про смерть. Про велике кохання та незламну приязнь. Про відвагу та гонор. Нехай отой меч налаштовує слухачів і дарує натхнення оповідачам. А тепер налийте мені, панове, в оту посудину горілки, бо я говоритиму далі, виголошуватиму глибокі істини й різні там філософії, зокрема й екзистенціальні.
Горілку розлили по кубках у тиші та гідності. Щиро глянули одне одному в очі й випили. З не меншою гідністю. Ярпен Зігрін відкашлявся, обвів поглядом слухачів, упевнився, чи вони досить зосереджені та гідні.
— Прогрес, — промовив із притиском, — розганятиме темряву, бо саме для того той прогрес і є, як, перепрошую, дупа для срання. Буде все світліше, усе менше станемо ми боятися темряви та Зла, що в ній таїться. І настане, може, і такий день, коли ми взагалі перестанемо вірити, що в тій темряві щось таїться. Будемо такі страхи висміювати. Називати дитячими. Соромитися їх! Але завжди, завжди існуватиме темрява. І завжди в темряві буде Зло, завжди будуть у темряві ікла та пазури, смерть і кров. І завжди будуть потрібні відьмаки.
Сиділи вони в задумі й мовчанні, поринувши в думки так глибоко, що поза їхньою увагою залишилися шум і галас міста, що почав зростати, — зловорожий, гнівний, такий, що входив у силу, наче дзижчання розсерджених ос.
Вони ледь помічали, як тихим і пустим надозерним бульваром промайнула одна, друга, третя постать.
У мить, коли над містом вибухнув рев, двері корчми «У Вірсінга» з тріском розчинилися, і всередину увірвався молодий ґном, червоний від зусилля, ледь хапаючи ротом повітря.
— Що там? — підвів голову Ярпен Зігрін.
Ґном, і далі не в змозі звести подих, указав долонею в бік міста. Очі мав дикі.
— Вдихни глибше, — порадив Золтан Хівай. — І кажи, у чому справа.
Потім говорили, що трагічні події в Рівії були абсолютно випадковими, що була то реакція спонтанна, був то раптовий і неможливий для передбачення вибух справедливого гніву, породжений взаємною ворожістю й неприйняттям людей, ґномів та ельфів. Казали, що це не люди, а ґноми атакували першими, що це з їхнього боку проявилася агресія. Що ґномський торговець образив молоду шляхтичку Надю Еспозіто, воєнну сироту, що застосував проти неї силу.
Коли ж на її захист стали приятелі, ґном гукнув своїх родичів. Дійшло до бійки, а потім — і битви, що миттєво охопила весь базар. Битва переросла в різанину, у масований напад людей на заселену нелюдьми частину підгір’я та дільницю В’язово. За неповну годину — від інциденту на базарі до інтервенції магів — було вбито сто вісімдесят чотири особи, і близько половини становили жінки та діти.
Саме таку версію всього, що сталося, дає у своїй праці професор Еммеріх Готтшалк з Оксенфурту.
Але були й такі, які говорили дещо інше. «Де там спонтанність, де там раптовий і непередбачуваний вибух, — запитували вони, — коли протягом кількох хвилин після сварки на базарі на вулицях з’явилися вози, з яких людям почали роздавати зброю? Який тут раптовий і слушний гнів, якщо поводирями безладу, тими найбільш помітними й активними під час різанини, були люди, яких ніхто не знав і які прибули до Рівії за кілька днів до заворушень невідомо звідки? І зникли потім невідомо куди? Чому військо втрутилося так пізно? І спочатку так неспішно?»