Ще інші науковці відшукували коріння рівійських заворушень у нільфгардській провокації, а були й такі, які стверджували, що все те замислили самі ґноми в спілці з ельфами. Що самі себе повбивали, аби очорнити людей.
Серед поважних голосів науковців повністю загубилася надто смілива теорія одного молодого та ексцентричного магістра, який — поки його не втишили — стверджував, що в Рівії справи завернулися так не через якісь там змови та таємні домовленості, а через звичайні та поширені риси місцевого людства: темноту, ксенофобію, брутальне хамство й глибоке оскотинення.
А потім та справа набридла всім, і перестали про неї говорити зовсім.
— До підвалу! — повторив відьмак, неспокійно прислухаючись до реву й вереску натовпу, що швидко наближався. — Ґноми, у підвал! Без дурнуватого геройства!
— Відьмаче! — простогнав Золтан, стискаючи держак сокири. — Я не можу… Там гинуть мої брати…
— До підвалу. Подумай про Евдору Брекекекс. Бажаєш, аби вона овдовіла до шлюбу?
Аргумент подіяв. Ґноми спустилися до льоху. Ґеральт і Любисток закрили вхід солом’яною рогожкою. Вірсінг, зазвичай блідий, тепер був білим. Наче сир.
— Я бачив погром у Маріборі, — вичавив, дивлячись на вхід до підвалу. — Якщо їх там знайдуть…
— Іди на кухню.
Любисток також був блідим. Ґеральт тому не дуже дивувався. У безформенному й одностайному донедавна рику, який до них долинав, зазвучали індивідуальні нотки. Такі, на звук яких на голові ставало дибки волосся.
— Ґеральте, — пробелькотів поет. — Я трохи схожий на ельфа…
— Не дурій.
Над дахами розквітли клуби диму. А з вулички вибігли втікачі. Ґноми. Обох статей.
Двоє без роздумів стрибнули в озеро та попливли, збиваючи воду, прямо на плесо. Решта розбіглася. Частина завернула в бік корчми.
З вулички вирвався натовп. Був швидшим за ґномів. У тих перегонах жадоба вбивства перемагала.
Крики вбитих свердлили вуха, задзвонили по пофарбованих шибках у вікнах корчми. Ґеральт відчув, як починають тремтіти його руки.
Одного ґнома буквально розшарпали, розірвали на шматки. Іншого перекинули на землю, за кілька секунд перетворили на криваву безформну масу. Жінку закололи вилами та списами, дитину, яку вона боронила до останку, просто розтоптали, задавили ударами підборів.
Троє — ґном і дві жінки — утікали просто до корчми. За ними гнав розлючений натовп.
Ґеральт глибше вдихнув. Встав. Відчуваючи на собі перелякані погляди Любистка та Вірсінга, зняв із камінної полиці сігіль, меч, відкутий у Магакамі, у кузні самого Рундуріна.
— Ґеральте… — застогнав перелякано Любисток.
— Добре, — сказав відьмак, ідучи до виходу. — Але це вже востаннє! Хай мене дідько, це вже по-справжньому востаннє!
Він вийшов на ґанок, а з ґанку стрибнув уперед, швидким ударом розпластав здорованя в каменярському фартусі, що замахувався на жінку кельмою. Наступному відрубав руку, якою той вчепився у волосся іншої жінки. Тих, які ко́пали перекинутого ґнома, засік двома швидкими укісними ударами.
І пішов на натовп. Швидко, крутячись у напівобертах. Тяв спеціально широко, начебто безладно, знаючи, що такі удари найбільш криваві й показні. Не хотів їх убивати. Хотів їх лише добряче скалічити.
— Ельф! Ельф! — дико кричав хтось із натовпу. — Убити ельфа!
«То вже перебір, — подумав він. — Любисток — може, але я ж ельфа з будь-якого боку не нагадую».
Видивився того, що кричав, певно, солдата, бо в бригантині й високих чоботах. Відьмак вкрутився, наче вугор, у натовп. Солдат заслонився сулицею, що її тримав обіруч. Ґеральт тяв уздовж держака, відрубуючи йому пальці. Крутнувся, ще одним широким замахом викликаючи навколо крики болю та фонтани крові.
— Змилуйся! — розчухраний молодик з ошалілими очима впав перед ним на коліна. — Пощади!
Ґеральт пощадив, стримав руку й меч, призначений для удару розгін використав для оберту. Кутиком ока побачив, як розчухраний стрибає, побачив, що той тримає в руках. Зламав оберт, аби увійти в протилежний фінт. Але застряг у натовпі. На мить застряг у натовпі.
Міг тільки дивитися на тризуб вістря вил, що летів на нього.
Вогонь у пащі величезного каміна пригас, у залі стало темно. Вихор, що дув від гір, свистів у щілинах мурів, вив, вриваючись крізь нещільні віконниці Каер Морену, Відьмачого Оселища.
— Зараза! — Ескель не витримав, устав, відкрив буфет. — «Чайка» чи горілка?