Вона розправила на камені мокру сорочку. А рицар знову зітхнув. Сорочка була випрана, але не дуже добре. Усе ще видно було на ній патьоки крові.
— Принесла мене сюди річкова течія, — продовжила дівчина, чи не бачачи, що він помітив, чи вдаючи, що не бачить. — Річкова течія й чари єдинорога… Як зветься це озеро?
— Не знаю, — зізнався він. — Тут стільки озер, у Гвинедді…
— У Гвинедді?
— Авжеж. Ото нагорі І Уїтва. Якщо мати її по ліву руку і їхати лісами, то за два дні доберешся до Дінас Дінллею, а далі — до Каер Даталю. А річка… Найближча річка — це…
— Неважливо, як зветься найближча річка. Ти маєш якусь їжу, Галахаде? Я просто помираю від голоду.
— Чому ти так на мене дивишся? Боїшся, що я зникну? Що полечу в засвіти разом із твоїми сухарем та ковбасою з яловичини? Не бійся. У моєму власному світі я трохи погралася з призначенням, втручаючись у нього, тому певний час не слід мені там з’являтися. Якийсь час побуду у твоєму. У світі, де вночі можна не шукати на небі Дракона чи Сім Кіз. У якому зараз друга повня після Бельтану. Чому, питаю, ти так на мене дивишся?
— Я не знав, що феї їдять.
— Феї, чародійки й ельфійки. Усі їдять. П’ють. І всяке таке.
— Перепрошую?
— Неважливо.
Чим уважніше він на неї дивився, тим більше втрачала вона чарівну ауру, тим більше людською й звичайною робилася, майже ординарною. Утім, він знав, що вона не така, не може такою бути. Не зустрічають ординарних дівчат біля підніжжя І Уїтва, в околицях Кум Пукка, які голими купаються в гірських озерах і перуть закривавлені сорочки. Неважливо, як ця дівчина виглядає, але земною істотою вона бути не може. І все ж Галахад уже цілком вільно й без побожного остраху дивився на її мишасте волосся, яке зараз, коли висохло, лисніло на його здивування пасмами сріблясто-білої сивини. На її худі руки, малий носик і бліді вуста, на її чоловічий одяг трохи дивного крою, пошитий із незвичної тканини з небувало щільним плетенням. На її меч дивної конструкції і з дивним орнаментом, що аж ніяк не скидався на парадну іграшку. На її босі ноги, обліплені засохлим піском із пляжу.
— Для ясності, — відізвалася вона, тручи стопою об стопу. — Я не ельфійка. А чародійка, чи то фея, я… трохи нетипова. Е-е-е… та хіба й зовсім нею не є.
— Насправді шкода.
— І чого тобі шкода?
— Кажуть… — Він почервонів і затнувся. — Кажуть, що феї, коли їм випаде зустріти юнаків, ведуть їх до Ельфланду й там… Під кущем ліщини на ковдрі з моху наказують із собою поєднатися…
— Розумію. — Вона швидко глянула на нього, після чого відкусила добрячий шмат від ковбаси.
— Щодо Країни Ельфів, — сказала, проковтнувши шмат, — то якийсь час тому я звідти втекла й зовсім не поспішаю туди повертатися. А щодо поєднання на ковдрі з моху… Схоже, Галахаде, ти й справді натрапив не на ту Володарку, що треба. І тим не менш красно дякую тобі за добрі наміри.
— Володарко! Я не хотів образити…
— Не виправдовуйся.
— Усе через те, — пробелькотів він, — що ти чарівно красива.
— Дякую знову. Але все ж так воно не станеться, як тобі бажається.
Вони деякий час мовчали. Було тепло. Сонце стояло в зеніті, приємно нагрівало каміння. Легенький вітерець збрижив поверхню озера.
— Що значить… — відізвався раптом Галахад дивно екзальтованим голосом. — Що значить спис зі скривавленим вістрям? Що значить і чому страждає Король із пробитим стеґном? Що значить панна в білому, яка несе Грааль, срібну тарілку?..
— А ти все ж, — перервала вона його, — добре почуваєшся?
— Я тільки запитую.
— А я твого запитання не розумію. То якийсь умовний пароль? Сигнал, за яким розпізнають утаємничених? Поясни, будь ласка.
— Не зумію.
— Тоді навіщо ти питав?
— Бо це… — Він затнувся. — Ну, коротко кажучи… Один із наших не запитав, маючи оказію. Язик у роті в нього зав’яз чи, може, хлопець застидався… Не запитав, і через те була купа неприємностей. Тож ми тепер завжди питаємо. Про всяк випадок.
— У цьому світі є чародії? Ну, знаєш, ті, які практикують магію. Маги. Відаючі.
— Є Мерлін. І Моргана. Але Моргана зла.
— А Мерлін?
— Середньо.
— Знаєш, де його знайти?
— Аякже! У Камелоті. При дворі короля Артура. Я саме туди їду.
— Далеко?
— Звідси до Повіссу, до річки Гафрен, потім за течією Гафрену до Ґлевуму, над морем Сабріни, а звідти вже близько до рівнин Літнього Краю. Усього якихось десять днів їзди…