— Вибачте. — Відьмак встав. — Поговоримо про те, як я повернуся. Управитель винограднику Помероль чекає. А пунктуальність — увічливість відьмаків.
Після різкої витівки Мільви та від’їзду відьмака решта компанії снідала в мовчанні. Кухнею, полохливо ступаючи пазуристими лапами, ходили дві курки, чорна й ряба.
— Маю, — відізвалася врешті Ангулема, підводячи на Фрінгіллу очі від тарілки, яку витирала скоринкою хліба, — таку собі проблему…
— Розумію, — кивнула чародійка. — Це не страшно. Як давно в тебе були останні місячні?
— Це ти про що? — Ангулема аж підстрибнула, сполохавши курей. — Нічого подібного! Про зовсім інше справа!
— Тоді слухаю.
— Ґеральт хоче мене тут залишити, як у подальшу дорогу піде.
— Ох.
— Каже, — пирхнула Ангулема, — що не можна йому ризикувати моїм життям, і всяку таку дурню. А я хочу з ним іти…
— Ох.
— Не переривай мене, добре? Я хочу з ним іти, з Ґеральтом, бо тільки з ним я не боюся, що мене знову зацапає Одноокий Фулько, а тут, у Туссані…
— Ангулемо, — перебив її Регіс. — Ти говориш у нікуди. Пані Віго слухає, але не чує. Розбурхана вона лише одним: від’їздом відьмака.
— Ох, — повторила Фрінгілла, повертаючись до нього й примружуючись. — Про що то ви вирішили натякнути, пане Терзіфф-Годфруа? Про від’їзд відьмака? А коли ж він вирушає? Якщо можна мені знати?
— Може, не сьогодні, може, не завтра, — лагідно відповів вампір. — Але якогось дня напевне. Нікого не намагаючись образити.
— Я ображеною не почуваюся, — холодно відповіла Фрінгілла. — Вочевидь, якщо пан має на увазі саме мене. Повертаючись до тебе, Ангулемо, я запевняю, що справу виїзду з Туссану я з Ґеральтом обговорю. Гарантую: відьмак почує мою думку щодо цієї проблеми.
— Ну очевидно, — пирхнув Кагір. — Звідкись я відав, що саме так ви й відповісте, пані Фрінгілло.
Чародійка довго на нього дивилася.
— Відьмак, — сказала вона нарешті, — не повинен виїжджати з Туссану. Ніхто, хто бажає йому добра, не повинен його до того схиляти. Де ще йому буде настільки добре, як тут? Купається в розкоші. Має своїх потвор, на яких полює, при тому дуже непогано заробляючи. Його друг і товариш по зброї — фаворит пануючої тут княгині, та й сама княгиня до нього ласкава. Переважно через того суккуба, який навідувався в тутешні алькови. Так-так, панове. Анарієтта, як і всі шляхетні пані з Туссану, безмірно рада відьмакові. Бо суккуб перестав навідуватися — наче ножем обрізало. Тож пані з Туссану скинулися на спеціальну премію, яку з дня на день виплатять на рахунок відьмака в банку Чанфанеллі. Примножуючи те багатство, яке відьмак і так уже там накопичив.
— Красивий жест із боку пані, — Регіс не спускав з неї очей. — А премія заслужена. Нелегко зробити так, аби суккуб перестав навідуватися. Можете мені повірити, пані Фрінгілло.
— Я вірю. А так, при оказії, один із придворних вартових, як стверджував, бачив суккуба. Уночі на бланках Башти Кароберти. У товаристві іншої примари. Начебто вампіра. Обидва демони прогулювалися, присягався вартовий, а виглядали, наче приятелі. Може, ви щось знаєте про те, пане Регісе? Зумієте пояснити?
— Ні. — У Регіса й повіка не здригнулася. — Не зуміємо. У світі більше таємниць, ніж вашій світлості хоча б наснилося.
— Без сумніву, їх багато, — кивнула чорною голівкою Фрінгілла. — А стосовно того, що відьмак начебто збирається в дорогу, вам відомо більше? Бо при мені, знаєте, він ні про що таке не згадував, а мені звик розповідати геть про все.
— Ну звісно, — буркнув Кагір. Фрінгілла не звернула на нього уваги.
— Пане Регісе?
— Ні, — сказав за хвилину мовчання вампір. — Ні, пані Фрінгілло, прошу вас заспокоїтися. Відьмак аж ніяк не обдаровує нас більшим почуттям чи конфіденцією, аніж вас. Не шепоче нам на вушка жодних секретів, які б приховував від вас.
— Тоді звідки, — Фрінгілла була спокійна, наче граніт, — ті розмови про виїзд?
— Бо чомусь складається воно, — у вампіра й цього разу не здригнулася й повіка, — як у тому прислів’ї нашої коханої Ангулеми, сповненому чарівності молодості: настає колись такий час, коли треба або срати, або звільняти сральню. Іншими словами…
— Та даруйте собі, — різко обірвала його Фрінгілла, — ті інші слова. І оцих, сповнених чарівності, було досить.
Деякий час панувало мовчання. Обидві курки, чорна й ряба, ходили й дзьобали, що доведеться. Ангулема витирала рукавом замурзаний буряком ніс. Вампір замислено грався кілочком від ковбаси.
— Завдяки мені, — перервала нарешті тишу Фрінгілла, — Ґеральт дізнався родовід Цірі та відомі лише небагатьом особам секрети й складнощі її генеалогії. Завдяки мені він знає про те, про що рік тому не мав найменшого уявлення. Завдяки мені він отримав інформацію, а інформація — це зброя. Завдяки мені й моєму магічному захисту він застрахований від ворожого сканування, а значить, і від таємних убивць. Завдяки мені й моїй магії його коліно вже не болить і може згинатися. На шиї він носить створений моїм мистецтвом медальйон, може, не такий добрий, як відьмачий, але все ж таки. Завдяки мені — і тільки мені — навесні чи влітку, поінформований, забезпечений, здоровий, готовий до всього й озброєний, він зможе стати проти ворогів. Якщо хтось із присутніх тут зробив для Ґеральта більше, дав йому більше, нехай про це скаже. Я охоче йому подякую.