Ніхто не відізвався. Кури дзьобали чоботи Кагіра, але молодий нільфгардець не звертав на них уваги.
— І справді, — сказав ядуче, — ніхто з нас не дав Ґеральтові більше, ніж ви, пані.
— Звідки я знала, що ти саме це скажеш?
— Не в тому справа, пані Фрінгілло… — почав вампір. Чародійка не дала йому закінчити.
— Тоді в чому? — запитала зухвало. — У тому, що він зі мною? Що поєднує нас почуття? У тому, що я не хочу, аби він звідси виїжджав? Не хочу, аби знищило його відчуття провини? Те саме відчуття провини, та покута, яка підштовхує в дорогу вас?
Регіс мовчав. Кагір також не мовив нічого. Ангулема розглядалася, схоже, мало що розуміючи.
— Якщо те, що Ґеральт відшукає Цірі, — промовила за хвилину чародійка, — записане на сувоях призначення, то воно так і станеться. Незалежно від того, чи вирушить відьмак у гори, чи залишиться сидіти в Туссані. Призначення наздоганяє людей. Не навпаки. Ви ж те розумієте? Чи ви розумієте те, пане Регісе Терзіфф- Годфруа?
— Краще, ніж ви думаєте, пані Віго. — Вампір крутив у пальцях кілочок із-під ковбаси. — Але для мене, нехай уже пані пробачить, призначення — це не сувої, написані рукою Великого Деміурга, і не воля Неба, і не невідворотні вироки якогось там провидіння, а результат багатьох на перший погляд не пов’язаних між собою фактів, подій і вчинків. Я був би схильним погодитися з вами, що призначення наздоганяє людей… і не тільки людей. Утім, не дуже подобається мені позиція, що навпаки бути не може. Бо позиція така — це вигідний фаталізм, це пеан, що вихваляє отупіння й мерзенність, пухову перину та звабне тепло дамського лона. Коротко кажучи, життя уві сні. А життя, пані Віго, може, і є сном, може, сном і закінчується… Але то є сон, який треба снити активно. Тому, пані Віго, на нас чекає шлях.
— То дорога вільна, — Фрінгілла встала майже настільки ж різко, як Мільва трохи раніше. — Прошу! На перевалах чекають на вас хуртовина, мороз і призначення. Аж так сильно потребуєте ви покути?! То вперед! Але відьмак залишиться тут. У Туссані! Зі мною!
— Вважаю, — спокійно відповів вампір, — що ви помиляєтеся, пані Віго. Сон, який відьмак бачить, є, визнаю те уклінно, сном чарівним і чудовим. Але будь-який сон, який ти бачиш надто довго, перетворюється на кошмар. А від цього ми прокидаємося з криками.
Дев’ятеро жінок, які сиділи за круглим столом замку Монтекальво, уп’яли очі у Фрінгіллу Віго. У Фрінгіллу, яка раптом почала затинатися.
— Ґеральт виїхав до виноградника Помероль уранці восьмого січня. А повернувся… Може, восьмого вночі… Або дев’ятого до опівдня… Не знаю того… Я не впевнена…
— Точніше, — лагідно попросила Шеала де Танкарвіль. — Просимо точніше, панно Віго. А якщо якийсь фрагмент оповіді вас бентежить, то можете його оминути.
По кухні, обережно ступаючи пазуристими лапами, ходила ряба курка. Пахло бульйоном.
Двері з тріском розчинилися. До кухні увірвався Ґеральт. На червоному від вітру обличчі мав синець і фіолетово-чорний струп підсохлої крові.
— Уперед, дружино, пакуватися, — виголосив без зайвих вступів. — Виїжджаємо! За годину — і ні на хвилину пізніше — хочу бачити вас усіх на пагорбі за містом, там, де стоїть стовп. Спакованих, у сідлах, готових до далекої й важкої дороги.
Вистачило. Наче всі віддавна тільки й чекали на ту звістку, наче віддавна були в готовності.
— Я мигцем! — крикнула, підхоплюючись, Мільва. — Я й за півгодини буду готова!
— Я також, — Кагір устав, кинув ложку, уважно глянув на відьмака. — Але хотілося б знати, що воно сталося. Примха? Сварка коханців? Чи ж справжній слід?
— Справжній слід. Ангулемо, чому ти кривишся?
— Ґеральте, я…
— Не бійся, я тебе не залишу. Змінив думку. Тебе, шмаркачко, треба пильнувати, ока з тебе не можна спускати. Уперед, кажу ж, пакуватися, готувати в’юки. І по одному, щоб не викрили, за місто, під стовп, на пагорб. За годину там зустрічаємося.