— Обережніше, — процідила, ледь втримуючи спокій. — Від такого швидкого веслування й мокрець підхопити можна.
Цього разу чоловік підвів обличчя, загоріле, темне, наче дублена шкіра. Забурчав, закашляв, рухом підборіддя, укритого сивою щетиною, указав на приладжене до борту дерев’яне мотовило й лінь, що зникав під водою й напинався відповідно до руху човна. Схоже, переконаний, що пояснення це вичерпне, поновив веслування. У тому самому ритмі, що й раніше. Весла вгору. Перерва. Весла на півпера у воду. Друга перерва. Ривок. Перерва ще довша.
— Ага, — повільно промовила Кондвірамурс, дивлячись у небо. — Розумію. Важливою є блешня, яку ти тягнеш за човном — із необхідною швидкістю й відповідно глибоко. Важливою є риболовля. Решта неважлива.
Було це настільки очевидно, що чоловік навіть не завдав собі клопоту, щоб хоча б бурчати чи кашляти.
— Що ж, кого може обходити, — продовжувала свій монолог Кондвірамурс, — що я цілу ніч на ногах? Що я голодна? Що зад у мене болить і свербить від твердої й мокрої лавки? Що хочеться мені пісяти? Ні, важлива лише риболовля по дорозі. Зрештою, безглузда. Нічого не вчепиться на блешню, яку тягнеш серединою плеса, потоком двадцятисажневої глибини.
Чоловік підвів голову, паскудно подивився на неї й забурчав аж надто сильно. Кондвірамурс блиснула зубками, рада за себе. Грубіян продовжував веслувати повільно, як і раніше. Але тепер він був розлючений.
Вона вмостилася на кормовій лавочці й поклала ногу на ногу. Так, аби в розрізі сукні було видно побільше.
Чоловік забурчав, затиснув на веслах грубі долоні, удаючи, що дивиться тільки на лінь мотовила. Темп веслування, зрозуміло, і не думав прискорюватися. Адептка зітхнула, відмовившись від свого, і зайнялася спогляданням неба.
Кочети поскрипували, діамантові крапельки спадали з весел.
У серпанку, що швидко підіймався, замаячив абрис острова. І темний, пузатий обеліск вежі, що здіймалася на ньому. Грубіян, хоча сидів спиною й не оглядався, невідомо як зрозумів, що вони вже майже на місці. Неквапно поклав весла на борти, підвівся, почав потроху накручувати лінь на мотовило. Кондвірамурс, усе ще з ногою на нозі, посвистувала, дивлячись у небо.
Чоловік звив лінь до кінця, оглянув блешню — чималу латунну вигнуту бляшку, озброєну потрійним гаком із хвостиком із червоної вовни.
— Йой-йой, — промовила солоденько Кондвірамурс. — Нічого не впіймалося, йой, як шкода. Цікаво, чого б то був такий нефарт? Може, човен плив надто швидко?
Чоловік окинув її поглядом, який містив чимало огидних речей. Усівся, загарчав, сплюнув за борт, схопив весла сукатими лапами, міцно вигнув спину. Весла хлюпнули, застукотіли в кречетах, човен помчав озером, наче стріла, вода з шумом розходилася від носа, вирами кипіла за кормою. Чверть перестрілу, що відділяла їх від острова, подолали вони за час, коротший, ніж два буркання, а на каміння човен виїхав із таким розгоном, що Кондвірамурс упала з лавки.
Чолов’яга забурчав, загарчав і сплюнув. Адептка знала, що в перекладі мовою цивілізованих людей це значило: «Геть із мого човна, відьмо-мудрачко».
Також знала, що на те, аби винесли її на руках, можна не розраховувати. Зняла туфельки, провокаційно високо підкотила сукню й вийшла. Проковтнула прокляття, коли шкаралупа черепашок боляче вп’ялася їй у стопи.
— Дякую, — сказала крізь зціплені зуби, — за поїздку.
Не чекаючи бурчання у відповідь і не озираючись, босоніж пішла в напрямку кам’яних сходів. Усі незручності й проблеми пройшли й пролетіли без сліду, виметені піднесенням, що в ній здіймалося. Вона ж була на острові Ініс Вітре, на озері Лох Блест. Була на місці майже легендарному, куди доводилося добиратися навіть небагатьом обраним.
Уранішній серпанок повністю розвіявся, крізь матове небо все сильніше просвічувала червона куля сонця. Навколо машикулів вежі кружляли з вереском чайки, літали стрижі.
Нагорі сходів, що вели з пляжу на терасу, зіперта на скульптуру химери, що, вишкірившись, сиділа навпочіпки, стояла Німуе.
Володарка Озера.
Була вона худорлявою й низькою, зростом не більше п’яти футів. Кондвірамурс чула про те, що замолоду звали її Ліктик, а тепер знала, що прізвисько те було точним. Але була вона також і впевненою, що принаймні з півстоліття ніхто вже не наважувався називати так малу чародійку.
— Я Кондвірамурс Тілли, — відрекомендувалася вона з уклоном, трохи стурбовано й усе ще з туфельками в руках. — Я рада, що можу бути гостем на твоєму острові, Володарко Озера.