Не попередив також, і коли зі сланцевих завалів у якихось десяти кроках від Ґеральта вигулькнула сіра невиразна фігура, зашкрябала кігтями по скелі, підскочила, завила страшенно, після чого з виском і хихотінням погнала по коридору й пірнула в одну із зяючих у стінах ніш.
Відьмак вилаявся. Магічна штучка реагувала на рудих котів, але не на гремлінів. «Треба буде поговорити про це з Фрінгіллою», — подумав він, підходячи до діри, у якій зникла істотка.
Амулет затремтів сильніше.
«Саме вчасно», — подумав Ґеральт, але відразу замислився. Медальйон, урешті-решт, міг бути й не таким уже й дурнуватим. Стандартна й улюблена тактика гремлінів полягала у втечі й засідці, з якої вони тяли переслідувача раптовим ударом гострих, наче серпи, кігтів. Гремлін міг чекати там, у темряві, а медальйон про те сигналізував.
Чекав відьмак довго, затримавши подих та напружуючи слух. Амулет спокійно й мертво лежав у нього на грудях. З діри відгонило тухлим і неприємним смородом. Але панувала мертва тиша. А жоден гремлін не витримав би в тиші так довго.
Не задумуючись уже, Ґеральт поліз у діру й рушив уперед навкарачки, тручись спиною об шорстку стелю. Багато не пройшов.
Щось хрупнуло й зашурхотіло, підлога просіла, а відьмак поїхав униз разом із кількома центнерами камінців і піску. На щастя, тривало те недовго: бездонної прірви під ним не виявилося, звичайний льох. Він вилетів, наче гівно з каналізаційної труби, і з хрупанням гепнувся на купу спорохнілого дерева. Витрусив із волосся й виплюнув пісок, паскудно вилаявся. Амулет сіпався безперестанно, тремтів у нього на грудях, наче посаджений за пазуху горобчик. Відьмак стримався від того, щоб зірвати його й викинути до дідька. По-перше, Фрінгілла розлютилася б. По-друге, хризопраз начебто володів іще якимись там магічними можливостями. Ґеральт мав надію, що за тих, інших обставин, він може й стати в пригоді.
Коли він спробував устати, намацав круглий череп. І зрозумів, що те, на чому він лежить, зовсім не дерево.
Він устав і швидко оглянув купу кісток. Усі належали людям. Усі ці люди в мить смерті були закутими в кайдани й, схоже, залишалися голими. Кістки були покручені й погризені. Коли їх гризли, люди могли вже не жити. Але це не було напевне.
Від штольні йшов коридор, довгий, прямий, наче стріла. Сланцева стіна була оброблена досить гладенько, це вже не скидалося на копальню.
Він раптом вийшов у величезну печеру, стеля якої потопала в темряві. Середину каверни займала велика, чорна й бездонна діра, над якою висів кам’яний, небезпечно крихкий на перший погляд місточок.
Вода крапала зі стін, і по всій печері розходилося відлуння. З прірви віяло холодом і смородом. Амулет поводився спокійно. Ґеральт зійшов на мостик, уважний і зосереджений, намагаючись триматися подалі від крихких балюстрад.
За мостиком знову був коридор. У гладенько оброблених стінах він зауважив заіржавлені тримачі для смолоскипів. Були тут також ніші, де стояли статуї з піщаника, але вода, що скрапувала на них століттями, перетворила їх на безформні брили. У стіну також було вставлено барельєфи, виконані з твердішого матеріалу. Ґеральт розпізнав жінку з місячними рогами, вежу, ластівку, кабана, дельфіна, єдинорога.
Він почув голос.
Став, затамувавши подих.
Амулет здригнувся.
Ні, це не ілюзія, це не шурхіт сланцю, що зсовувається зі стін, і не відлуння від крапель води. То був людський голос. Ґеральт прикрив очі й нашорошив вуха. Локалізував.
Голос, відьмак голову б заклав, лунав зі ще однієї ніші, з-за ще однієї статуї, розмитої, але не настільки, щоб втратити округлі жіночі форми. Цього разу медальйон виявився на висоті свого призначення. Блиснуло, а Ґеральт раптом помітив у стіні відблиск металу. Він схопив розмиту жінку в міцні обійми, сильно провернув. Заскреготіло, і вся ніша провернулася на сталевих завісах, відкриваючи гвинтові сходи.
Згори сходів знову долинув голос. Ґеральт не став роздумувати довго.
Угорі він знайшов двері, що відчинилися без спротиву й навіть без скреготу. За дверима було невеличке склепінчате приміщення. Зі стін стирчали чотири величезні латунні труби, на кінцях розширені, наче горни. Посередині, поміж краями труб, стояло крісло, а в кріслі сидів скелет. На черепі мав залишки берету, що накривали його чи не до зубів. На кістках — залишки багатого одягу, на шиї — золотий ланцюг, а на ногах — добряче погризені щурами тиснені чоботи із задертими носаками.