Почулася голосне чхання, а потім трубне шмаркання.
— Монархія конституційна, — сказав чхун. — Саме час для конституційної монархії, для прогресивного устрою. А потім демократія… Влада народу…
— Імператор Ворхіс, — повторив із притиском глибокий голос. — Імператор Ворхіс, Стефане Скеллен. Який ожениться на моїй Ейлані або ж на якійсь із дочок Йоахіма. І тоді я стану великим коронним канцлером, де Ветт — фельдмаршалом, а ви, Стефане, — графом і міністром внутрішніх справ. Хіба що ви, як прибічник якогось там народу чи буроду, заявите про відмову від титулу й стану. Га?
— Облишмо в спокої історичні процеси, — примирливо сказав шмаркатий. — Їх усе одно ніщо не стримає. Але сьогодні, ваша милосте великий канцлере еп Даги, якщо я й маю якісь заперечення щодо особи принца Ворхіса, то переважно тому, що це людина залізного характеру, гордовитий і непохитний, на якого непросто буде вплинути.
— Якщо можна, то я хотів би дещо сказати, — відізвався той, що тягнув звуки. — Принц Ворхіс має сина, малесенького Морврана. Це набагато кращий кандидат. По-перше, він має більше прав на трон, як по мечу, так і по кужелю. По-друге, це дитина, за яку буде правити рада регентів. Чи то ми.
— Дурня! Ми дамо собі раду й з батьком! Знайдемо спосіб!
— Підкладемо йому, — запропонував екзальтований, — мою дружину!
— Тихенько, графе Бройн. Зараз це не на часі. Панове, треба домовлятися про дещо інше, ось що я вам скажу. Бо я хотів би звернути увагу на те, що Емгир вар Емрейс усе ще панує.
— Авжеж, — погодився шмаркатий, трублячи в хустку. — Панує й живе, добре себе має як тілом, так і розумом. Особливо останнє неможливо поставити під сумнів після того, як він обох ваших милостей випровадив із Нільфгарду разом із тими військами, що могли б вам бути вірними. Тож як панству виконати переворот, мосьпане Ардалю, коли в будь-який момент доведеться вам іти в бій на чолі групи армій «Схід»? А князь Йоахім також, здається повинен перебувати у своїх військах, зі спеціальною оперативною групою «Верден».
— Не треба отих гримас, бо тільки у твоїх фантазіях це робить тебе подібним на твого нового принципала, чародія Вільгефорца. А ще треба б тобі знати, Пугачу, що якщо Емгир щось і підозрює, то вину покладе саме на вас — тебе й Вільгефорца. Признайся, хотіли ви впіймати цінтрійку й торгуватися нею, купуючи милість Емгира? Тепер, як дівчина вже мертва, торгувати нема чим, правильно? Емгир розірве вас кіньми, ось що я скажу. Не зносити вам голів, ані тобі, ані чарівникові, з яким ти зв’язався попри наші побажання!
— Ніхто з нас не збереже голови, Йоахіме, — втрутився бас. — Треба глянути правді в очі. Ми аж ніяк не в кращій ситуації, ніж Скеллен. Обставини такі, що ми зараз усі в одному човні.
— Але то Пугач нас у той човен посадовив! Мали ми діяти таємно, а тепер що? Емгир усе знає! Агенти Ваттьє де Рідо йдуть по сліду Пугача по всій імперії! А нас, аби позбутися, відіслали на війну!
— А от цьому, — сказав той, хто тягнув звуки, — я б радів, цим би я скористався. Війна, що ніяк не скінчиться, запевняю панів, уже всіх дістала. Військо, простолюд, а передусім купців та підприємців. Сам факт закінчення війни привітають у всій Імперії з величезною радістю незалежно від того, чим та війна скінчиться. А ви ж, панове, як командири армій, вплив на результат цієї війни маєте, скажімо так, на відстані руки. Що може бути легшого, аніж у разі перемоги, що увінчає збройний конфлікт, отримати лавровий вінок? А в разі поразки виступити мужами-рятівниками, речниками перемовин, що кладуть край кровопролиттю?
— Правда, — сказав за мить скреготливий. — Великим Сонцем клянуся, то правда. Слушно ви говорите, пане Льоварден.
— Емгир, — сказав бас, — накинув собі петлю на горлянку, посилаючи вас на фронт.
— Емгир, — промовив екзальтований, — усе ще живий, мосьпанство князі. Живе й добре почувається. Станете ділити шкіру невбитого ведмедя.
— Ні, — промовив бас. — Ведмедя ми спочатку вб’ємо.
Мовчання тривало довго.
— Отже, замах. Смерть.
— Смерть.
— Смерть!
— Смерть. Це єдине рішення. Емгир має прибічників, поки залишається живим. Як Емгир помре, нас підтримають усі. Стане на наш бік аристократія, бо аристократія — то ми, а сила аристократії — в її солідарності. Стане на наш бік значна частина війська, особливо та частина офіцерського корпусу, яка пам’ятає Емгирові чистки після содденської поразки. І стане на наш бік народ…
— Бо народ темний, дурний і ним легко маніпулювати, — закінчив, висякавшись, Скеллен. — Досить крикнути «Урра!», виголосити промову зі сходів сенату, відчинити в’язниці й знизити податки.