— Ви маєте абсолютну рацію, графе, — сказав той, що тягнув звуки. — Тепер я знаю, чому ви так дерете горло за ту демократію.
— Попереджаю, — проскреготів той, кого називали Йоахімом, — що так ото гладенько воно нам не піде, панове. Увесь наш план спирається на те, що Емгир помре. А не можна заплющувати очі на той факт, що в Емгира багато поплічників, він має корпуси внутрішніх військ, він має фанатичну гвардію. Нелегко буде прорубуватися крізь бригаду «Імпера», а вона — не тіште себе надіями — буде боронитися до останнього.
— І тут, — заявив Стефан Скеллен, — пропонує нам свою допомогу Вільгефорц. Нам не доведеться вести облогу палацу чи пробиватися крізь «Імперу». Справу вирішить один убивця, що матиме магічний захист. Так, як воно сталося в Третогорі, перед ребелією магів на Танедді.
— Король Радовід Реданський.
— Саме так.
— У Вільгефорца є такий убивця?
— Є. Щоб довести ступінь нашої довіри, панове, я скажу вам, хто то. Чародійка Йеннефер, яку ми тримаємо у в’язниці.
— У в’язниці? Я чув, що Йеннефер — то спільниця Вільгефорца.
— Вона його в’язень. Зачарована й загіпнотизована, запрограмована, наче голем, вона здійснить замах, після чого покінчить життя самогубством.
— Не дуже мені подобається якась там зачарована відьма, — сказав той, який тягнув звуки, а невдоволення призвело до того, що розтягувати їх він почав іще сильніше. — Кращим був би якийсь герой, полум’яний ідейний месник…
— Месниця, — обірвав його Скеллен. — Пасує те, наче на неї шите, пане Льоварден. Йеннефер буде мститися за кривди, якими тиран її принижував. Емгир переслідував і довів до смерті її вихованку, невинну дитинку. Той жорстокий самовладець, той збоченець, замість дбати про Імперію й народ, переслідував і катував дітей. За те дістала його рука помсти…
— Як на мене, — заявив басом Ардаль еп Даги, — то дуже добре.
— Як на мене, також, — проскреготів Йоахім де Ветт.
— Чудово! — крикнув екзальтовано граф Бройн. — За ґвалт чужих дружин тирана та збоченця дістала рука помсти. Чудово!
— Одна тільки річ, — протягнув звуки Льоварден. — Аби довести довіру, пане Скеллен, прошу нам розповісти про актуальне місцезнаходження пана Вільгефорца.
— Панове, я… Мені не можна…
— Це буде гарантія. Запорука щирості й відданості справі.
— Не бійся зради, Скеллен, — додав еп Даги. — Ніхто з присутніх тут не зрадить. То парадокс. За інших обставин, може, і знайшовся б між нами такий, хто схотів би купити життя, зрадивши інших. Але всі тут знають аж занадто добре, що зрадою вони не купили б нічого. Емгир вар Емрейс не пробачає. Не вміє пробачати. Замість серця він має шматок льоду. І саме тому він помре.
Стефан Скеллен більше не вагався.
— Ну добре, — сказав. — Нехай воно й буде запорукою щирості. Вільгефорц ховається…
Відьмак, який сидів біля країв труб, аж до болю стиснув кулаки. Напружив слух. І пам’ять.
Сумніви відьмака стосовно амулета Фрінгілли були марними й розвіялися миттєво. Коли він увійшов до великої каверни й наблизився до кам’яного місточка над чорною безоднею, медальйон зашарпався й затремтів на шиї вже не як горобець, а як великий і сильний птах. Наприклад, гайворон.
Ґеральт завмер. Заспокоїв амулет. Не робив ані найменшого руху, аби слух його не збивав ні шелест, ні навіть голосне дихання. Він чекав. Знав, що по той бік прірви, за місточком, було щось, що зачаїлося в темряві. Не виключав, що те щось могло ховатися також і за його плечима, а міст мав стати пасткою. Не мав він наміру дати себе в неї заманити. Чекав. І дочекався.
— Вітаю, відьмаче, — почув він. — Ми на тебе чекали.
Голос у темряві звучав дивно. Але Ґеральт уже чув такі голоси, знав їх. Голоси істот, що не звикли розумітися за допомогою мови. Уміючи користуватися апаратом легенів, діафрагми, трахеї й гортані, створіння ті не повністю контролювали апарат артикуляційний, навіть коли їхні губи, піднебіння та язик мали будову цілком подібну до людської.
Слова, які промовляла така істота, крім того, що були дивно артикульовані й інтоновані, сповнювалися звуків, чужих для людського вуха: від твердих і гидко клацаючих до тих, що сичали й були слизько-м’якими.
— Чекали ми тут на тебе, — повторив голос. — Знали ми, що ти прийдеш, якщо заманити тебе плітками. Що ти залізеш сюди, під землю, аби вистежувати, переслідувати й убивати. Але ти вже не вийдеш звідси. Не побачиш уже сонця, яке так полюбляв.