— Я мушу їхати, — вичавив він. — Ти здогадуєшся чому. І заради кого. Вибач мене, прошу. Я мав намір поїхати тихенько й без шуму, бо… Не хотів, щоб ти намагалася поїхати з нами.
— Те побоювання було марним, — процідила вона, згинаючи шпіцрутен у кільце. — Я б не поїхала із тобою, навіть якби ти просив про те, лежачи біля моїх ніг. О ні, відьмаче. Їдь сам, сам загинь, сам замерзни на перевалах. Я не маю щодо Цірі жодних зобов’язань. А щодо тебе? Чи ти знаєш, скільки тих, хто благав про те, що ти мав? І що ти зараз презирливо відкидаєш, пожбуривши в куток?
— Я ніколи тебе не забуду.
— Ох, — прошипіла вона. — Ти навіть не здогадуєшся, яку я маю охоту зробити так, аби й насправді так сталося. Якщо не за допомогою магії, то за допомогою цієї палиці!
— Ти цього не зробиш.
— Ти правий, не зроблю. Не зуміла б. Стану поводитися, як покинута коханка, та, яка вже набридла. Класично. Відійду з високо піднятою головою. З гідністю й гордістю. Ковтаючи сльози. Потім стану хлипати в подушку. А потім кинуся в обійми іншого.
Під кінець вона майже кричала.
Він не сказав нічого. Фрінгілла також замовкла.
— Ґеральте, — сказала нарешті зовсім іншим голосом. — Залишись зі мною. Здається мені, що я тебе кохаю, — сказала вона, побачивши, що він зволікає з відповіддю. — Залишись зі мною. Прошу тебе про це. Ніколи я нікого не просила й не думаю, що колись попрошу. Тебе прошу.
— Фрінгілло, — відповів він за мить. — Ти жінка, про яку можна лише мріяти. Моя й тільки моя провина, що в мене не натура мрійника.
— Ти, — сказала вона, трохи помовчавши, — наче рибацький гачок, який, уже коли увіткнеться, вирвати можна тільки з кров’ю й м’ясом. Що ж, я сама винна, знала, що роблю, граючи в ту небезпечну забавку. На щастя, я також знаю, як упоратися з наслідками. Маю в цьому випадку переваги порівняно з рештою бабського племені.
Він не став коментувати.
— Принаймні, — додала вона, — зламане серце, хоча й сильно болить, куди сильніше від зламаної руки, заростає воно набагато, набагато швидше.
Він не прокоментував і цього разу. Фрінгілла придивлялася до синців на його обличчі.
— Як мій амулет? Добре діє?
— Він просто чудовий. Дякую тобі.
Вона кивнула.
— Куди ти їдеш? — запитала зовсім іншим голосом і тоном. — Що саме ти довідався? Знаєш місце, де ховається Вільгефорц, правильно?
— Правильно. Не проси мене, аби я сказав тобі, де воно. Не скажу.
— Я куплю ту інформацію. Щось за щось.
— Ах, так?
— У мене є інформація, — сказала вона, — яка є цінною. А для тебе й узагалі безцінною. Я продам її тобі в обмін на…
— На спокій сумління, — закінчив він, дивлячись їй в очі. — На довіру, якою я тебе одарив. Тут щойно була розмова про кохання. А зараз ми починаємо говорити про торгівлю?
Вона мовчала довго. Тоді різко й сильно хльоснула себе по халяві шпіцрутеном.
— Йеннефер, — промовила швидко, — та, іменем якої ти кілька разів називав мене вночі в мить екстазу, ніколи не зраджувала ні тебе, ні Цірі. Ніколи вона не була спільницею Вільгефорца. Аби врятувати Ціріллу, вона безстрашно пішла не небувалий ризик. Програла, потрапила в лапи Вільгефорца. До спроб сканування, які відбулися восени минулого року, її, схоже, змусили тортурами. Чи жива вона — невідомо. Більше я нічого не знаю. Присягаюся.
— Дякую тобі, Фрінгілло.
— Їдь.
— Я тобі довіряю, — сказав він, не відходячи. — І я ніколи не забуду того, що між нами було. Я не залишуся з тобою, але, мабуть, я теж тебе кохав… У свій спосіб. Прошу, щоб те, про що я скажу тобі за мить, ти зберегла в найглибшій таємниці. Криївка Вільгефорца розташована…
— Зачекай, — перервала вона його. — Скажеш те мені пізніше, пізніше відкриєш те мені. Зараз, перш ніж ти поїдеш, попрощайся зі мною. Так, як мав би попрощатися. Попрощайся зі мною так, як я того прагну.
Вона зняла хутро з рисі, кинула його на купу соломи. Різким рухом роздерла блузку, під якою не мала нічого. Упала на хутро, потягнувши Ґеральта за собою, на себе. Він схопив її за потилицю, підтягнув спідницю, раптом зрозумів, що на те, аби знімати рукавички часу вже не буде. На щастя, Фрінгілла рукавичок не носила. Як і трусиків. На ще більше щастя, не носила вона також й острог, бо за мить підбори її їздових чобіт були буквально всюди, а якби носила остроги, то страшно подумати, що могло б статися.
Коли вона крикнула, він її поцілував. Здушив крик.
Коні, відчуваючи їхню несамовиту пристрасть, іржали, тупали, билися об перегородки так, що аж пил і сіно сипалися зі стріхи.