— Цитадель Рис-Рун у Назаїрі, над озером Мюрдах, — закінчила тріумфально Фрінгілла Віго. — Там розташована криївка Вільгефорца. Це я зуміла витягнути з відьмака до того, як він поїхав. Маємо досить часу, аби його випередити. Він у будь-якому разі не зуміє дістатися туди раніше квітня.
Дев’ять жінок, які зібралися в колонній залі замку Монтекальво, покивали головами, обдаровуючи Фрінгіллу поглядами, сповненими визнання.
— Рис-Рун, — повторила Філіппа Ейльгарт, шкірячи зуби в хижій усмішці й граючись прип’ятою до сукні сардоніксовою камеєю. — Рис-Рун у Назаїрі. Ну, то до скоро побачення, пане Вільгефорце… До скорого побачення!
— Коли відьмак туди добереться, — сичала Кейра Мец, — то знайде руїни, що навіть уже не смердітимуть гаром.
— І навіть трупом не смердітиме, — усміхнулася чарівно Сабріна Ґлевіссіг.
— Браво, панно Віго, — кивнула Шеала де Танкарвіль, похваливши її жестом, якого Фрінгілла ніколи б не сподівалася від владної чародійки. — Досконала робота.
Фрінгілла схилила голову.
— Браво, — повторила Шеала. — Більше трьох місяців у Туссані… Але таки було варто.
Фрінгілла Віго окинула поглядом чародійок, які сиділи за столом. Шеалу, Філіппу, Сабріну Ґлевіссіг. Кейру Мец, Маргариту Ло-Антіль і Трісс Мерігольд. Франческу Фіндабайр й Іду Емен, очі яких, обведені сильним ельфійським макіяжем, абсолютно нічого не виражали. Ассіре вар Анагід, чиї очі виражали занепокоєння й турботу.
— Варто було, — визнала вона.
Абсолютно щиро.
Небо з темно-синього поступово ставало чорним. Льодовитий вихор дув поміж виноградниками. Ґеральт застібнув вовчий плащ й обкрутив шию вовняним шарфом. Почувався пречудово. Зайняття коханням, як завжди, підносило його на вершину сил фізичних, психічних і моральних, стирало слід будь-яких сумнівів, а розум робило ясним і жвавим. Він шкодував лише, що на тривалий час буде позбавлений цієї чудової панацеї.
Голос Рейнара де Буа-Френа вирвав його із задуми.
— Погана погода йде, — сказав мандрівний рицар, дивлячись на схід, звідки налітав вітер. — Поспішайте. Якщо з тим вітром прийде сніг, якщо підловить вас на перевалі Мальхойр, опинитеся в пастці. А тоді моліться всім богам, у яких віруєте, яких знаєте й про яких чули, про відлигу.
— Розуміємо.
— Перші кілька днів буде вас вести Сансретур, тримайтеся тоді річки. Пройдете траперську факторію, доберетеся до місця, де в Сансретур впадає права притока. Не забудьте: права. Її течія вкаже вам дорогу на перевал Мальхойр. Коли ж ви з божої волі подолаєте Мальхойр, то не дуже тіштеся, перед вами ще будуть перевали Санмерсі й Мортблан. Коли подолаєте й ці два, з’їдете в долину Саддуф. У Саддуфі теплий мікроклімат, майже як у Туссані. Якби не бідний ґрунт, садили б і там лозу…
Обірвав себе, знітившись під звинувачувальними поглядами.
— Добре, — відкашлявся. — До справи. Біля входу до Саддуфу лежить містечко Каравіста. Мешкає там мій кузен Гай де Буа-Френ. Провідайте його та пошліться на мене. Якщо виявиться, що кузен помер чи геть здурів, то пам’ятайте, що напрямок вашої дальшої дороги — то рівнина Маг Дейра, долина річки Сильт. Далі, Ґеральте, рухайтеся вже згідно з мапами, які ти намалював собі в міського картографа. І якщо вже ми про картографа, то я не дуже розумію, навіщо ти випитував його про якісь там замки…
— Про те, Рейнаре, забудь. Нічого такого не було. Ти нічого не чув і нічого не бачив. Хоча б тебе на тортури брали. Ти розумієш?
— Розумію.
— Вершник, — попередив Кагір, заспокоюючи жеребчика, що танцював під вуздою. — З боку палацу до нас чвалом жене вершник.
— Якщо один, — вишкірилася Ангулема, погладжуючи сокирку біля сідла, — то немає проблем.
Вершником виявився Любисток, який гнав, скільки було в коні сил. На диво, конем тим був Пегас, мерин поета, який скакати не любив і не звик.
— Ну, — сказав трубадур, дихаючи так, начебто то він ніс мерина, а не мерин його. — Ну, встиг я. Боявся, що вас не перехоплю.
— Тільки не кажи, що ти все ж їдеш із нами.
— Ні, Ґеральте, — опустив голову Любисток. — Не їду. Залишаюся тут, у Туссані, із Ласкою. Чи то з Анарієттою. Але ж не міг я з вами не попрощатися. Не побажати щасливої дороги.
— Подякуй за все княгині. І вибачся, що ми так швидко й без прощання. Якось уже витлумач.
— Ну, ви принесли рицарську клятву — того буде досить. Будь-хто в Туссані, включно з Ласкою, щось таке зрозуміє. А тут ось… Тримайте. Хай то буде моїм внеском.