Ударом п’яток і криком Цірі змусила кобилу перейти у чвал. Гнали серед бризок води, що сяяли навколо й блищали на сонці краплями розтопленого срібла.
Вона не сповільнилася, навіть коли побачила вежу. Летіла швидко, настільки швидко, що звичайний кінь уже б помер. Але в диханні Кельпі не чулося навіть найменшого хрипу, а її галоп усе ще залишався вільним і невимушеним.
Вона увірвалася на подвір’я з розгону, у стукоті копит, зупинила кобилу так, що на мить підкови аж заковзали по плитах із протяглим скреготом. Зупинилася впритул до ельфійок, які чекали біля вежі. Перед самим їхнім носом. Відчула задоволення, бо дві з них, зазвичай незворушні й спокійні, зараз мимоволі відступили.
— Не бійтеся, — пирхнула вона. — Не наїду! Хіба що захотіла б.
Ельфійки швидко опанували себе: їхні обличчя знову розгладив спокій, до очей повернулася байдужа самовпевненість.
Цірі зіскочила, навіть, скоріше, злетіла із сідла. У її очах був виклик.
— Браво, — сказав світловолосий ельф із трикутним обличчям, вийшовши з тіні під аркою. — Красива вистава, Лох’глайт.
Тоді він привітав її так само. Коли вона увійшла до Вежі Ластівки й опинилася серед квітів весни. Але то було давно, і на Цірі такі речі вже цілком перестали справляти якесь враження.
— Я ніяка там не Володарка Озера, — вишкірилася вона. — Я тут в’язень! А ви — наглядачі! І не треба мені солому підстеляти! Прошу! — кинула повід одній з ельфійок. — Коня треба витерти. Напоїти, як охолоне. І взагалі доглянути!
Світловолосий ельф легенько всміхнувся.
— І дійсно, — сказав, дивлячись, як ельфійки без слова відводять кобилу в стайню. — Ти — скривджений в’язень, а вони — суворі наглядачки. Це ж добре помітно.
— Баш за баш! — Вона вперла руки в боки, задерла ніс і сміливо глянула йому в очі, що були блідо-блакитними, наче аквамарини, і досить лагідні. — Я сприймаю їх так само, як вони ставляться до мене! А в’язниця є в’язницею!
— Ти мене дивуєш, Лох’глайт.
— А ти вважаєш мене дурепою. І навіть не назвався.
— Вибач. Я Креван Еспане еп Каомган Маха. Я, якщо ти знаєш, що це значить, Ен Севхерн.
— Знаю. — Вона глянула зі здивуванням, якого не зуміла вчасно приховати. — Відаючий. Ельфійський чародій.
— Можна це й так назвати. Для зручності я користуюся прізвищем Аваллак’х, тож можеш саме так до мене звертатися.
— Хто тобі сказав, — набурмосилася Цірі, — що я взагалі маю бажання до тебе звертатися? Знаючий чи ні, ти наглядач, а я…
— В’язень, — закінчив він саркастично. — Ти згадувала. До того ж в’язень, до якого надто жорстко ставляться. Напевне, до поїздок околицями тебе змушують, меч на спині ти носиш як кару, як й оту елегантну й досить багату одежину, що є набагато чистішою й зручнішою за ту, у якій сюди з’явилася. Але попри такі страшні умови, ти не відступаєш. Відповідаєш на завдану образу різкістю. З великою відвагою й запалом б’єш також дзеркала, кожне з яких — витвір мистецтва.
Вона почервоніла. Дуже зла на себе.
— Ох, — сказав він швидко. — Бити їх ти можеш, скільки душі заманеться, урешті-решт, це лише речі, що з того, що виконали їх сімсот років тому? Чи не бажаєш прогулятися зі мною берегом озера?
Вітер, що саме здійнявся, трохи стримав спеку. До того ж великі дерева й сама вежа давали тінь. Вода затоки мала колір мутної зелені, густо пістрявої від листя латаття й всипаної жовтими бутонами самих квітів — виглядала наче справжня лука. Водні курки, крякаючи та сіпаючи червоними дзьобами, роїлися серед листя.
— Те дзеркало… — вичавила Цірі, загрібаючи підбором мокру гальку. — Вибачаюся за нього. Я розгнівалася. Просто розгнівалася.
— Ах.
— Вони мене не сприймають. Ті ельфійки. Коли я до них говорю, удають, що не розуміють. А коли говорять до мене, то навмисно так, щоб не зрозуміла я. Вони мене принижують.
— Ти говориш нашою мовою досконало, — пояснив він спокійно. — Але для тебе це чужа мова. Окрім того, ти користуєшся hen llinge, а вони — ellylon. Різниця невеличка, але вона є.
— Тебе я розумію. Кожне слово.
— Я, коли з тобою розмовляю, користуюся hen llinge. Мовою ельфів твого світу.
— А ти? — розвернулася вона. — З якого ти світу? Я не дитина. Уночі досить просто глянути уверх. Немає жодного сузір’я з тих, що мені відомі. Цей світ не мій. Моє місце не тут. Я увійшла сюди випадково… І хочу звідси вийти. Поїхати.
Вона нахилилася, підняла камінчик, зробила рух, наче хотіла кинути ним в озеро, у бік качок, але під його поглядом відмовилася від цієї ідеї.
— Як тільки я проїжджаю стайє, — сказала вона, не приховуючи гіркоти, — мене повертає до озера. І я бачу цю вежу. Байдуже, у який бік я їду, куди повертаю — завжди озеро й ця вежа. Завжди. Немає способу, аби від неї віддалитися. А тоді виходить, що це в’язниця. Гірша за льох, за темницю, гірша, ніж камера з ґратами на вікні. І знаєш чому? Бо це більше принижує. Еллилон чи ні, але мене злить, коли з мене насміхаються й нехтують. Так-так, не треба робити такі оченята. Ти мною також нехтуєш, також із мене насміхаєшся. І дивуєшся, що я настільки зла?