— Будеш вільною й підеш, куди забажаєш. Якщо не захочеш залишитися. Із дитиною.
Вона пирхнула легковажно, але нічого не сказала.
— Тож ти зважилася?
— Зважуся, як будемо на місці.
— Ми вже на місці.
З-за гілля плакучих верб, що стікало до води, наче зелена завіса, Цірі побачила палаци. Палаци, хоча й виконані з мармуру й алебастру, були ажурними, наче альтанки, видавалися делікатними, повітряними й стрімкими, наче були то не будинки, а привиди будинків. Цірі щомиті очікувала, що дихне вітер, і палацики зникнуть разом з опарами, що здіймаються над річкою. Але коли вітер подув, коли опари зникли, коли ворухнулися гілки верб і зморщилася річка, палацики не зникли й зникати навіть не думали. Здавалося, тільки поліпшилися.
Цірі із захватом дивилася на тераси, на подібні до квіток латаття вежки, що стирчали з води, на місточки, що висіли над річкою, наче фестони плющу, на сходи, сходинки, балюстрадки, на арки та галереї, на перистилі, на колони та колоночки, на куполи та куполочки, на стрімкі, наче спаржа, пінаклі та вежі.
— Тір-на-Ліа, — тихо сказав Аваллак’х.
Чим ближче вони були, тим сильніше брала за серце краса цього місця, тим міцніше стискало горло, викликало сльози в куточках очей. Цірі дивилася на фонтани, на мозаїку й теракоту, на рельєфи й скульптури. На ажурні конструкції, чиє призначення вона не розуміла. І на ті конструкції, що — вона була впевнена — не мали чіткого призначення. Окрім естетики та гармонії.
— Тір-на-Ліа, — повторив Аваллак’х. — Ти колись бачила щось таке?
— Авжеж. — Вона переборола стиснуте горло. — Я колись бачила щось подібне. У Шерраведді.
Зараз настала черга ельфа довго мовчати.
Вони переїхали на другий берег річки ажурним вигнутим мостом, який здавався настільки крихким, що Кельпі якийсь час ішла боком і форкала, не наважуючись на нього ступати.
Хоча була знервована й напружена, Цірі розглядалася пильно, не бажаючи пропустити нічого, жодного образу, що представляло їй казкове місто Тір-на-Ліа. По-перше, вона згоряла від цікавості, по-друге, не переставала думати про втечу й пильно видивлялася оказії.
На мостах і терасах, на алейках і перистилях, на балконах і галереях бачила вона довговолосих ельфів, які прогулювалися там у приталених кубраках і коротких плащах, гаптованих вибагливими листвяними мотивами. Вона бачила завитих, із різким макіяжем ельфійок у повітряних сукнях чи одязі, що нагадував чоловічий.
Перед портиком одного з палаців їх привітав Ередін Бреакк Ґлас. За його коротким наказом навколо зароїлося від малих, одягнених у сіре ельфійочок, які швидко й у повній тиші зайнялися конями. Цірі приглядалася дещо здивовано. Аваллак’х, Ередін і всі інші до цього часу зустрінуті ельфи були незвичайно високого зросту: аби зазирнути їм в очі, вона мусила задирати голову. Сірі ельфійки були набагато нижчими, ніж вона сама. «Інша раса, — подумала Цірі. — Раса слуг. Навіть тут, у казковому світі, мусить бути хтось, хто мозольно працює на тих, хто байдикує».
Вони увійшли до палацу. Цірі зітхнула. Була інфантою королівської крові, у палацах вихованою. Але таких мармурів і малахітів, такої коштовної штукатурки, підлоги, мозаїк, дзеркал і канделябрів не бачила ніколи. Почувалася в тому сяйливому просторі погано, незручно, не на місці — запилена, спітніла й несвіжа через подорож.
Аваллак’х, навпаки, узагалі тим не переймався. Обтріпнув рукавичками штани та халяви чобіт, не звертаючи уваги на той факт, що курява осідає на дзеркалах. Потім спогорда кинув рукавички схиленій у поклоні ельфієчці.
— Оберон? — запитав коротко. — Він чекає?
Ередін усміхнувся.
— Чекає. Дуже нетерпляче. Вимагав, аби Ластівка прийшла до нього відразу ж, і хвилини не зволікаючи. Я відговорив його від того.
Аваллак’х звів брови.
— Сіреаель, — пояснив дуже спокійно Ередін, — має йти до короля без стресу, без тиску, відпочивши, спокійною та в доброму гуморі. Добрий гумор їй забезпечать купіль, новий одяг, нова зачіска та макіяж. Настільки довго Оберон, як мені здається, витримає.
Цірі глибоко зітхнула й глянула на ельфа. Аж здивувалася, наскільки симпатичним він їй здався. Ередін продемонстрував в усмішці рівні, позбавлені ікл зуби.
— Лише одна справа породжує в мене застереження, — заявив. — Той соколиний блиск в очах нашої Ластівки. Наша Ластівка стріляє очима направо-наліво, точнісінько наче горностай, що видивляється дірку в клітці. Ластівка, як я бачу, далека від безумовної капітуляції.
Аваллак’х не прокоментував це. Цірі, зрозуміло, також.