— Я цьому не дивуюся, — продовжив Ередін. — Інакше й бути не може, якщо вже це кров Шіадаль і Лари Доррен. Утім, прислухайся до мене дуже уважно, Сіреаель. Звідси виходу немає. Не існує можливості проламати Geas Garadh, Закляття Бар’єру.
Погляд Цірі явно говорив, що вона не повірить, поки не перевірить.
— Якби навіть якимось чудом ти проломила Бар’єр, — Ередін не спускав із неї очей, — то знай, що це буде означати твою загибель. Цей світ лише виглядає чарівно. Але він несе смерть, особливо тим, хто тут чужий. Рани від рогу єдинорога не гоїть навіть магія.
— Знай також, — продовжив він, не дочекавшись коментаря, — що ніяк не допоможе тобі й твій дикий талант. Ти не виконаєш стрибка, навіть не намагайся. А якби навіть тобі вдалося, знай, що мої Dearg Ruadhri, Червоні Вершники, зуміють дістати тебе навіть у безодні часу та простору.
Вона не дуже зрозуміла, про що він говорить. Але задумалася над тим, що Аваллак’х раптом спохмурнів і зморщився, схоже, незадоволений промовою Ередіна. Наче Ередін сказав забагато.
— Ходімо, — сказав він. — Прошу вперед, Сіреаель. Віддамо тебе в руки панянок. Треба тобі виглядати красивою. Перше враження найголовніше.
Серце калатало їй у грудях, кров шуміла в скронях, руки трохи тремтіли. Цірі опанувала себе, стискаючи кулаки. Заспокоїлася за допомогою повільних вдихів і видихів. Розслабила плечі, покрутила задубілою від нервів шиєю.
Ще раз зазирнула у велике дзеркало. Відображення, скоріше, задовольняло її. Волосся, ще вільготне після купання, було пострижене й зачесане так, аби хоча б трохи прикрити шрам. Макіяж красиво підкреслював її очі й губи, непогано виглядали також срібно-сіра сукня з розрізом до середини стегна, чорна жилетка та тоненька блузка з перлового крепу. Шовкова стрічка на шиї цікаво відтіняла все вбрання.
Цірі поправила та вирівняла стрічку, після чого застромила руку між стегнами, поправивши, що треба, і там. А під спідницею мала вона речі по-справжньому дивовижні — трусики, тоненькі, наче павутиння, і панчохи, що майже сягали трусиків, неймовірним чином тримаючись на стегнах без підв’язок.
Вона потягнулася до клямки. З ваганням, наче була то не клямка, а спляча кобра.
«Pest, — подумала вона мимоволі ельфійською, — я протистояла чоловікам із мечами. Тож стану й проти одного з…»
Прикрила очі, зітхнула. І зайшла до кімнати.
Усередині не було нікого. На малахітовому столі лежала книжка, стояла карафка. На стінах були дивні рельєфи та різьба, задрапіровані гобеленами, мальовничими аррасами. У кутку стояла статуя.
А в другому кутку — ложе під балдахіном. Серце її знову застукотіло. Вона ковтнула слину.
Кутиком ока помітила якийсь рух. Не в кімнаті. На терасі.
Він сидів там, повернувшись до неї в профіль.
Хоча трохи навчена, що серед ельфів нічого не виглядає так, як вона звикла сприймати, Цірі відчула легкий шок. Увесь час, коли йшлося про короля, невідомо чому мала вона перед очима Ервилла з Вердену, чиєю невісткою колись мало не стала. Думаючи про короля, бачила неповороткого через пласти жиру товстуна, що відгонив би цибулею та пивом, товстуна з червоним носом і такими самими червоними очима, що споглядали з-над неохайної бороди. Товстуна, що тримає берло й державу опухлими, пістрявими від коричневих плямок долонями.
А біля балюстради тераси сидів зовсім інший король.
Був він дуже худим, і було помітно, що він дуже високий. Волосся мав попелясте, наче її власне, прострілене сивими пасмами, довге, таке, що спадало на плечі й спину. Одягнений був у чорний оксамитовий кубрак. На ногах мав типово ельфійські чоботи з численними пряжками по всій довжині халяв. Долоні його були вузькими, білими, із довгими пальцями.
Зайнятий був надуванням мильних бульбашок. Тримав мисочку з милом і соломинку, у яку раз у раз дмухав, а бульбашки, переливаючись райдужно, злітали вниз, до річки.
Вона тихенько відкашлялася.
Король Вільх повернув голову. Цірі не зуміла стримати зітхання. Очі його були несамовиті. Світлі, наче розплавлений свинець, бездонні. І сповнені неймовірного смутку.
— Ластівка, — сказав він. — Сіреаель. Дякую, що ти захотіла прийти.
Вона знову сковтнула слину, зовсім не відаючи, що сказати. Оберон Муйркетах приставив соломинку до вуст і послав у простори чергову мильну бульбашку.
Щоб опанувати тремтіння рук, вона сплела їх, клацнула пальцями. Потім нервово торкнулася волосся. Ельф, здається, присвячував увагу винятково бульбашкам.
— Ти нервуєшся?