Цірі мала намір розвернутися та піти собі, коли Аваллак’х утримав її жестом. А другим запросив до човна. Вона завагалася. Не хотіла розмовляти при свідках. Аваллак’х щось швидко сказав ельфійці та послав їй повітряний поцілунок. Ельфійка стенула плечима й пішла собі. Тільки раз іще озирнулася, аби очима показати Цірі, що про неї думає.
— Якщо зумієш, стримайся від коментарів, — сказав Аваллак’х, коли вона всілася на найближчій до носу лавочці.
Сам ельф також усівся, вийняв свою флейту, заграв, зовсім не переймаючись човном. Цірі неспокійно озирнулася, але човен ідеально плив серединою річки, навіть на дюйм не звертаючи в бік сходів, колон та стовпів, що спускалися до води. То був дивний човен, Цірі ніколи такого не бачила, навіть на Скелліге, де надивилася на все, що могло плавати у воді. Човен мав дуже високий, стрункий, вирізаний у формі ключа ніс і був дуже довгим, дуже вузьким і дуже хистким. І справді, лише ельф міг би сидіти на чомусь такому й дудіти у флейту замість того, аби тримати стерно чи весла.
Аваллак’х перестав награвати.
— То що лежить у тебе на серці?
Вислухав, розглядаючи її з дивною усмішкою.
— Ти розчарована, — ствердив, не запитав. — Розчарована, засмучена, а до того ж іще й обурена.
— Аж ніяк! Аніскільки!
— І не повинна б. — Ельф споважнів. — Оберон поставився до тебе з респектом, як родовитий Ен Елле. Не забувай: ми, Народ Вільх, нікуди не поспішаємо. Ми маємо час.
— Він сказав мені дещо зовсім інше.
— Я знаю, що він тобі сказав.
— І в чому там справа — ти теж знаєш?
— Авжеж.
Вона вже багато чого навчилася. Навіть зітханням, навіть тремтінням повіки вона не виказала нетерплячку та злість, коли він знову приклав до губ флейту й почав грати. Мелодійно, тужливо. Довго.
Човен плив, Цірі рахувала мости, що пропливали над їхніми головами.
— Ми маємо, — відізвався він одразу за четвертим мостом, — серйозні підстави для припущення, що твоєму світові загрожує знищення. Кліматичний катаклізм великого масштабу. Як ерудитка, ти напевне стикалася з Aen Ithlinne Speath, «Ворожбою Ітліни». У ворожбі тій є згадка про Білий Холод. Як на нас, там ідеться про потужне обледеніння. А оскільки так уже складається, що дев’яносто відсотків суходолу твого світу — це північна півкуля, обледеніння може загрожувати існуванню більшості живих істот. Вони просто загинуть від холоду. Ті, що виживуть, зануряться у варварство й винищать одне одного в безжальних битвах за їжу, стануть здобиччю ошалілих від голоду хижаків. Згадай текст пророцтва: Час Погорди, Час Сокири, Час Вовчої Заметілі.
Цірі не переривала, боячись, аби він не почав грати.
— Дитина, яка так нам потрібна, — продовжив Аваллак’х, граючись флейтою, — нащадок і носій гену Лари Доррен, гену, який ми спеціально культивували, може врятувати мешканців того світу. Ми маємо всі підстави вважати, що нащадок Лари — і твій, зрозуміло, — матиме здібності, у тисячі разів сильніші за ті, які маємо ми, відаючі. І які ти маєш у зародку. Ти ж знаєш, про що йдеться, правильно?
Цірі вже встигла навчитися, що в Старшій Мові подібні риторичні фігури хоча, здавалося б, і запитальні, не тільки не вимагали, але й прямо забороняли на такі запитання відповідати.
— Говорячи коротко, — продовжив Аваллак’х, — ідеться про можливість переміщення між світами не тільки себе, своєї власної — не дуже, як не крути, важливої — особи. Ідеться про відкриття в Ард Гает великих, постійних Воріт, через які пройшли б усі. До Кон’юнкції нам те вдавалося, хочемо досягнути того й зараз. Евакуюємо зі світу, що гине, Ен Сейдхе, які там живуть. Наших братів, яким ми маємо допомогти. Не зуміли б ми жити з думкою, що не зробили чогось для їх порятунку. Можеш мені повірити: ми нічого не забудемо. І врятуємо, евакуюємо з того світу всіх, хто перебуває під загрозою. Усіх, Сіреаель. Навіть людей.
— Справді? — не витримала вона. — Навіть д’ойне?
— Так. Тепер сама бачиш, наскільки ти важлива, скільки від тебе залежить. Наскільки важливим є те, аби була ти терплячою. Наскільки важливим є те, щоби сьогодні ввечері ти пішла до Оберона й залишилася на цілу ніч. Повір мені, його поведінка не була демонстрацією відрази. Він знає, що для тебе це непроста справа, знає, що нав’язливістю міг би уразити тебе й образити. Він дуже багато знає, Ластівко. Не сумніваюся, що ти це помітила.
— Помітила, — пирхнула вона. — Помітила я також те, що течія зносить нас уже далеченько від Тір-на-Ліа. Час братися за весла. Яких я, до речі, тут не бачу.