— Бо їх тут немає, — Аваллак’х здійняв руку, крутнув долонею, клацнув пальцями. Човен затримався. Мить стояв на місці, а потім почав плисти проти течії.
Ельф усівся зручніше, приклав до губ флейту й цілком віддався музиці.
Увечері Король Вільх почтив її вечерею. Коли Цірі увійшла, шелестячи шовком, він жестом запросив її до столу. Слуг не було. Прислугував їй сам.
Вечеря складалася з кільканадцяти родів овочів. Були тут також і гриби: варені, запечені й тушковані в соусі. Таких грибів Цірі їсти не доводилося ніколи. Деякі були білі й тоненькі, наче листя, на смак делікатні й лагідні, інші — коричневі й чорні, м’ясисті й ароматні.
Оберон не жалів для неї й рожевого вина. Удавано легке, воно било в голову, розслабляло, розв’язувало язика. Вона й озирнутися не встигла, як уже розповідала йому про справи, про які й думати не думала, що розповість.
Він слухав. Терпляче. А вона раптом згадала, навіщо тут, і спохмурніла, замовкла.
— Як я зрозумів, — він підклав їй нових грибів, зеленкуватих і за запахом схожих на шалот, — ти вважаєш, що з тим Ґеральтом тебе пов’язує призначення?
— Саме так, — вона підняла келих, позначений уже численними слідами її помади. — Призначення. Він — чи то Ґеральт — призначений мені, а я — йому. Наші долі пов’язані. Тож краще було б, якби я звідси пішла. Розумієш?
— Признаюся, що не дуже.
— Призначення! — Вона відпила ковточок. — Сила, якій краще не ставати на дорозі. Тому я думаю… Ні, ні, дякую, не клади мені більше, прошу, я наїлася так, що ось-ось лусну.
— Ти говорила про те, що думаєш.
— Думаю, що помилкою було притягнути мене сюди. І змушувати до… Ну, розумієш, що я маю на увазі. Я мушу звідси піти, поспішити до них із допомогою… Бо моє призначення…
— Призначення, — перебив він, піднімаючи келих. — Предистигнація. Щось, чого неможливо уникнути. Механізм, який призводить до того, що практично безкінечна кількість неможливих для передбачення подій мусить закінчитися таким, а не іншим чином. Чи не так?
— Напевне!
— Незалежно від обставин та умов результат мусить бути той самий. Що призначене, те станеться. Чи не так?
— Так!
— Тоді куди й навіщо ти хочеш іти? Пий вино, утішайся хвилиною, радій життю. Що має настати, те настане, якщо воно неминуче.
— Та таке. Не вірю, що все настільки добре.
— Але ж ти сама собі суперечиш.
— Неправда.
— Ти заперечуєш заперечення, а це вже хибне коло.
— Ні! — шарпнула вона головою. — Не може такого бути, щоб сидіти й нічого не робити! Нічого не настає саме по собі!
— Софізм.
— Не можна марнувати час! Можна пропустити відповідний момент… Той єдиний відповідний, неповторний. Бо час не повторюється ніколи!
— Зволь, — він устав, — подивися ось на це.
На стіні, куди вказав Оберон, виднівся опуклий рельєф, що зображав величезного лускуватого змія. Гад, згорнувшись у формі вісімки, закушував зубами власний хвіст. Цірі вже бачила щось таке, але не пам’ятала, де саме.
— Оце, — сказав ельф, — прадавній змій Уроборос. Уроборос символізує безкінечність і сам є безкінечністю. Є він вічним закінченням і вічним поверненням. Є він чимось, що не має ані початку, ані кінця. Час — він наче справжній Уроборос. Час — це хвилі, що минають, зернятка піску, що пересипаються в годиннику. Час — це моменти й події, якими ми так охоче намагаємося його вимірювати. Але прадавній Уроборос нагадує нам, що в будь-якій миті, у кожній миті, у кожній події приховано майбутнє, теперішнє й минуле. У кожній хвилі криється вічність. Кожне закінчення є поверненням, кожне прощання — вітанням, кожне повернення — розставанням. Усе є одночасно початком і кінцем. …Як і ти, — сказав він, навіть не дивлячись на неї, — одночасно початок і кінець. Оскільки була тут мова про призначення, знай, що саме це і є твоє призначення. Бути початком і кінцем. Ти розумієш?
Вона на мить завагалася. Але його палючі очі змушували відповісти.
— Розумію.
— Роздягнися.
Сказав він те настільки безтурботно, настільки байдуже, що вона мало не крикнула від злості. Почала тремтячими пальцями розстібати жилетку.
Пальці були неслухняними, гачки, ґудзики й тасемки — незручними й тугими. Хоча Цірі поспішала, як могла, бажаючи якомога швидше мати все те позаду, роздягання затягнулося надовго. Але не було схоже, що ельф кудись поспішав. Наче й насправді мав у своєму розпорядженні всю вічність.