Він навіть не захотів відповідати. Безцеремонно оминув її й пішов собі геть між шеренгою скульптур.
— А може, ти? — крикнула вона. — Хочеш, то віддамся тобі! Га? Не станеш собою жертвувати? Адже в мене, кажуть, очі Лари!
У два стрибки він опинився біля неї, руки його рвонулися до її шиї, наче змії, стиснули, наче сталеві обценьки. Вона зрозуміла, що якби він хотів, то задавив би її, наче пташеня.
Аваллак’х відпустив. Нахилився й зблизька заглянув їй в очі.
— Хто ти така, — запитав він незвичайно спокійно, — аби насмілюватися таким чином безчестити її ім’я? Хто ти така, аби насмілюватися кидати мені таку дешеву милостиню? О, я знаю, я бачу, хто ти така. Ти не донька Лари. Ти донька Крегеннана, ти бездумна, нахабна, самолюбива д’ойне, майже еталонна представниця раси, яка нічого не розуміє, але все мусить зруйнувати й знищити, занапастити одним тільки дотиком і спаплюжити однією лише думкою. Твій предок вкрав у мене моє кохання, забрав у мене її, самолюбно й нахабно забрав у мене Лару. Але тобі, гідна його донько, я не дозволю відібрати в мене пам’ять про неї.
Він відвернувся. Цірі перемогла опір перетиснутої гортані.
— Аваллак’ху.
Погляд.
— Пробач мені. Я повелася нерозумно й підло. Пробач мені. І, якщо можеш, забудь.
Він підійшов до неї, обійняв.
— Я вже забув, — сказав тепло. — Не повертатимемося більше до того.
Коли увечері вона увійшла до королівських кімнат, викупана, напарфумлена й зачесана, Оберон Муйркетах сидів біля столу, схилившись над шахівницею. Він без слова запропонував, щоб вона сіла навпроти.
Виграв у неї за дев’ять ходів.
За другим разом вона грала білими, і він виграв за одинадцять ходів.
Лише тоді підвів погляд, свої світлі несамовиті очі.
— Прошу роздягнутися.
Треба було в одному віддати йому належне: був делікатним і зовсім не поспішав.
Коли — як і попереднього разу — він устав із ложа й мовчки пішов собі, Цірі сприйняла те спокійно, але майже до самого світанку не могла заснути.
А коли вікна посірішали на світанку й вона нарешті заснула, приснився їй дуже дивний сон.
Висогота, схилений, обполіскує від ряски пастку для ондатр. Шумить під вітром очерет.
Почуваюся винним, Ластівко. То я підсунув тобі ідею цієї шаленої ескапади. Указав тобі шлях до тієї проклятої Вежі.
— Не докоряй собі, Старий Круче. Якби не Вежа, дістав би мене Бонгарт. Тут принаймні я в безпеці.
Ти тут не в безпеці.
Висогота випростується.
За його спиною Цірі бачить пагорб, голий і горбатий, що виступає з трав, наче вигнутий хребет причаєної в засідці потвори. На пагорбі лежить величезний камінь. Поряд із каменем дві постаті. Жінка й дівчинка. Вітер шарпає й роздирає чорне волосся жінки.
Виднокруг палає блискавками.
Хаос, донечко, простягає до тебе свої руки. Дитя Старшої Крові, дівчина, вплетена в Рух і Зміни, у Смерть та Відродження. Призначена й та, яка є призначенням. З-за зачинених дверей Хаос простягає до тебе свої кігті, надалі не знаючи, чи станеш ти його знаряддям, чи ж перешкодою в його планах. Не знаючи, чи ти, бува, не відіграєш роль зернятка піску в шестернях Годинника Долі. Хаос боїться тебе, Дитя Призначення. А хоче, щоб це ти відчувала переляк. Для того він посилає тобі сни.
Висогота схиляється, чистить пастки для ондатр. «Він же мертвий, — тверезо думає Цірі. — Чи це значить, що там, у засвітах, мертві також мусять чистити пастки для ондатр?»
Висогота випрямляється. За спиною його небо палає загравою пожеж. Рівниною гонять тисячі вершників. Вершників у червоних плащах.
Dearg Ruadhri.
Послухай мене уважно, Ластівко. Старша Кров, що тече у твоїх венах, дає тобі чималу владу. Ти Володарка Часів та Місць. Ти маєш потужну Силу. Не дозволь, аби її в тебе відібрали й використали для нечесних цілей злочинці й лиходії. Боронися! Утечи подалі від їхніх лиходійних рік!
— Легко сказати! Оточують мене тут якісь магічні бар’єри, я ув’язнена…
Ти Володарка Місць і Часів. Тебе неможливо ув’язнити.
Висогота випростовується. За його спиною плоскогір’я, скельна рівнина, на ній — залишки кораблів. Десятки розбитих корпусів. А далі замок: чорний, грізний, зубчастий, постає він над гірський озером.
Вони загинуть без твоєї допомоги, Ластівко. Тільки ти можеш їх урятувати.
Уста Йеннефер, потяті й розбиті, безшумно ворушаться, бризкають кров’ю. Фіалкові очі блищать, горять на худому, перекошеному, почорнілому від страждання обличчі, затуленому бурею скуйовдженого, брудного чорного волосся. У заглибленні підлоги смердюча калюжа, довкола шмигають щури. Страшенний холод від кам’яних стін. Холод кайданів на зап’ястках рук, на щиколотках ніг…