Долоні й пальці Йеннефер — лише маса засохлої крові.
— Мамусю! Що вони тобі зробили?
Мармурові сходи, що ведуть униз. Сходи на три прольоти.
Va’esse deireadh aep eigean… Щось закінчується… Що?
Сходи. Унизу — вогонь, що палає в залізних кошах. Палають гобелени.
«Ідемо, — говорить Ґеральт. — Сходами вниз. Мусимо. Так треба. Іншої дороги немає. Тільки ті сходи. Я хочу побачити небо».
Його губи не рухаються. Вони сині, і на них кров. Кров, усюди кров… Усі сходи в крові…
Іншої дороги немає. Немає, Зореока.
— Яким чином?! — крикнула вона. — Яким чином я можу їм допомогти?! Я в іншому світі! Ув’язнена! І безсила!
Тебе не можна ув’язнити.
«Усе вже було описано, — мовить Висогота. — Навіть це. Подивися під ноги».
Цірі зі страхом бачить, що стоїть на морі кісток. Серед черепів, ребер та хребтів.
Тільки ти можеш цьому запобігти, Зореока.
Висогота випростується. За його спиною зима, сніг, завірюха. Вітер свистить і виє.
Перед нею в завірюсі на коні Ґеральт. Цірі впізнає його, хоча на голові він має хутряну шапку, а обличчя закутане у вовняний шарф. За спиною його маячать у завірюсі інші вершники, їхні фігури невиразні, вони настільки товсто вдягнені, що неможливо розпізнати, що то за одні.
Ґеральт дивиться просто на неї. Але не бачить її. Сніг сипле йому в очі.
— Ґеральте! Це я! Тут!
Він її не бачить. І не чує серед виття завірюхи.
— Ґеееееральте!
«Це муфлон, — говорить Ґеральт. — Це лише муфлон. Повертаємося».
Вершники зникають, розпливаються серед заметілі.
— Ґеееееральте! Ніііі!
Вона прокинулася.
Уранці Цірі відразу пішла до стайні. Навіть без сніданку. Не хотіла зустрічатися з Аваллак’хом, не бажала з ним розмовляти. Воліла уникати настирливих, цікавих, запитальних, клейких поглядів інших ельфів та ельфійок. У будь-якій іншій ситуації демонстративно байдужі, у випадку з королівським альковом ельфи виказували цікавість, а стіни палацу — Цірі була в тому впевнена — мали вуха.
Вона відшукала Кельпі в загородці, знайшла сідло й упряж. Раніше, ніж зуміла осідлати кобилу, уже були біля неї служниці, ті сірі ельфійки, малі, на голову нижчі за звичайних Ен Елле. Допомогли їй біля кобили, кланяючись і мило всміхаючись.
— Дякую, — сказала вона. — Я б дала собі раду й сама, але дякую. Ви милі.
Найближча ельфійка всміхнулася широко, а Цірі здригнулася.
Дівчинка мала серед зубів ікла.
Цірі підскочила до неї настільки швидко, що дівчина мало не присіла зі страху. Відвела їй волосся від вух. Вух, які не закінчувалися шпичасто.
— Ти людина!
Дівчина — а разом із нею й інші — упала на коліна на позамітаній глинобитній підлозі. Нахилила голову в очікуванні кари.
— Я… — почала Цірі, мнучи ремінь вуздечки. — Я…
Не знала, що сказати. Служниці так і стояли на колінах. Коні неспокійно форкали й тупали в боксах.
Навіть назовні, уже в сідлі, женучи риссю, не могла зібрати думки докупи. Людські дівчата. Як служниці, але те неістотне. Істотним є те, що в цьому світі є д’ойне.
«Люди, — виправила вона себе. — Я вже й думаю, наче вони».
Із задуми її вирвало голосне іржання та підскок Кельпі. Вона підвела голову й побачила Ередіна.
Той сидів на своєму каро-червоному огирі, тепер позбавленому демонічного букраніона й більшості інших бойових цяцьок. Утім, сам ельф був у кольчузі під переливчастим відтінками червоного плащем.
Огир на привітання заіржав хрипко, потрусив головою й вишкірив на Кельпі жовті зуби. Кельпі, знаючи, здавалося, що справи вирішують із паном, а не зі слугою, сягнула зубами до стегна ельфа. Цірі різко натягнула вуздечку.
— Обережніше, — сказала вона. — Тримай дистанцію. Моя кобила чужих не любить. І може вкусити.
— Таких, що кусають, — змірив він її злим поглядом, — вгамовують залізним вудилом. Так, щоб аж кров бризнула. Чудовий метод для угамування норову. Зокрема й для коней.
Він шарпнув трензелі огира так сильно, що кінь захрипів і ступив кілька кроків назад, а з його морди потекла піна.
— Навіщо кольчуга? — Тепер Цірі міряла ельфа поглядом. — Готуєшся до війни?
— Навпаки. Прагну миру. Твоя кобила, крім того, що норовиста, має якісь переваги?