— Маєш своїх друзів, — повторив. — Подивися.
Вийшов, розвіваючи полами хутра.
Спочатку в забрудненому склі вона бачила тільки власний змазаний відбиток. Але майже відразу дзеркало освітилося молочним сяйвом, сповнилося димом. А потім о́бразами.
Йеннефер, яка висить над безоднею, напружена, з піднятими вгору руками. Рукави її сукні наче розпростерті крила птаха. Волосся її хвилюється, між ним проскакують маленькі рибки. Цілі зграйки вертких маленьких рибок. Деякі з них уже скубають чародійку за щоки й очі. Від ніг Йеннефер до дна озера йде мотузка, на кінці якої, загрузши в мул і мочарі, прив’язана велика корзина каміння. Високо вгорі світиться й блищить поверхня води.
Сукня Йеннефер хвилюється в тому ж ритмі, що й водорості.
Забруднену фісштехом поверхню дзеркала затягує дим.
Ґеральт, склисто-блідий, із заплющеними очима, сидить під довгими бурульками, що наросли на стіну, нерухомий, заледенілий, його швидко засипає завірюхою сніг. Біле волосся відьмака стало вже білими гронами льоду, білі бурульки звисають у нього з брів, з вій, з губів. Сніг падає й падає, росте замет, що закриває вже ноги Ґеральта, ростуть пухнасті шапки на його плечах. Завірюха виє й свище…
Цірі підскочила на ліжку, з розмаху кинула дзеркало об стіну. Тріснула бурштинова рамка, скло розлетілося мільйоном уламків.
Вона впізнавала, знала, пам’ятала той рід видінь. Зі своїх давніх снів.
— Це все неправда! — крикнула вона. — Чуєш, Обероне? Я в те не вірю! Це неправда! Це тільки твоя злість, безсила, як і ти сам! Це тільки твоя злість…
Вона всілася на підлогу й розплакалася.
Підозрювала, що в палаці й стіни мають вуха. Назавтра не могла позбутися двозначних поглядів, відчувала за спиною насмішки, ловила шепотіння.
Аваллак’ха ніде не було. «Він знає, — подумала Цірі, — знає, що сталося, і уникає мене. Заздалегідь, до того, як я прокинулася, поплив чи поїхав кудись подалі зі своєю позолоченою ельфійкою. Не хоче зі мною розмовляти, не хоче визнати, що весь його план розбився на друзки.
Також ніде не було Ередіна. Але то, скоріше, було нормальним: він часто виїжджав зі своїми Dearg Ruadhri, Червоними Вершниками.
Цірі вивела Кельпі зі стайні й поїхала за річку. Увесь час вона гарячково думала, не зауважуючи нічого навколо себе.
«Утікати звідси. Не важливо, чи всі ті видіння були брехливими чи правдивими. Напевне можна сказати лише одне: Йеннефер і Ґеральт там, у моєму світі, і там моє місце, біля них. Я мушу звідси втекти, втекти без зволікань! Адже має бути якийсь спосіб. Я увійшла сюди сама, повинна зуміти й сама вийти. Ередін говорив, що я маю дикий талант, те саме підозрював Висогота. З Тор Сіреаель, яку я докладно дослідила, виходу не було. Але, може, тут є якась інша вежа…»
Цірі глянула вдалечінь, на далекий пагорб, на абрис кромлеху, що на ньому виднівся. «Заборонена територія, — подумала вона. — Ха, бачу, що воно далеченько. Бар’єр мене туди, напевне, не пустить. Шкода часу. Піду, скоріше, уверх по річці. Туди я ще не їздила…»
Кельпі заіржала, затрясла головою, різко брикнула. Не дала себе повернути, замість того швидко погнала клусом у бік пагорба. Цірі остовпіла настільки, що якусь мить не реагувала, дозволяла кобилі бігти. Тільки за мить крикнула й натягнула віжки. У результаті Кельпі стала дибки, ударила передніми ногами, тоді підкинула зад і погнала галопом. Знову в тому самому напрямку.
Цірі її не стримувала, не могла контролювати. Була здивована безмежно. Але знала Кельпі надто добре. Кобила мала норов, але ж не такий. Така поведінка мусила щось значити.
Кельпі сповільнилася, перейшла на клус. Бігла точно в бік увінчаного кромлехом пагорба.
«Десь зі стайє, — подумала Цірі. — Зараз подіє Бар’єр».
Кобила забігла в кам’яне коло, між густо наставлених, замшілих і викривлених монолітів, що виростали з гущавини тернистої ожини, і стала, наче вкопана. Єдине, чим вона тепер рухала, були вуха, якими пильно стригла.
Цірі спробувала її розвернути. Потім — рушити з місця. Безрезультатно. Якби не вени, що пульсували на гарячій шиї, вона заприсягалася б, що сидить не на коні, а на скульптурі. Раптом щось торкнулося її спини. Щось гостре, щось, що пробило одяг і вкололо шкіру. Вона не зуміла обернутися. З-за каменя без найменшого звуку з’явився єдиноріг рудої масті й рішучим рухом упер їй рога під пахву. Сильно. Різко. Вона відчула, як по її боку потік струмочок крові.
З іншого боку показався ще один єдиноріг. Той був повністю білим, від кінчиків вух до кінчика хвоста. Тільки ніздрі мав рожеві, а очі — чорні.