Він ступив на місток і відразу зрозумів, що передчуття його не підмануло. Ще раніше, ніж він їх побачив. І почув.
— І шо? — кахикнув один із тих, що заступили йому шлях. — Чи я не к’зав? К’зав же: тіко почекати трошкі, а хтось уже підгребе.
— Ова, Окультіху, — другий з озброєних товстезними палицями типчиків трохи шепелявив. — Тобі б ворожбитом чи волхвом бути. Ну, милешенький перехожий, шо йде шамотньо. Даши, шо там є в тебе, по-доброму, чи беж шарпанини не обійдемошя?
— Я нічого не маю! — щосили зарепетував Ярре, хоча й небагато мав надії, що хтось його почує й прибіжить на допомогу. — Я вбогий подорожній! Ані гроша за душею не маю! Що маю вам віддати? Отой кий? Одежину?
— І те теж, — сказав той шепелявий, а в голосі його було щось таке, від чого Ярре аж затрясся. — Бо тре’ тобі жнати, убогий подорожній, шо нашправді ми тута, у потребі великій перебуваючи, дівки якоїшь виглядали. Ну, але ж нічка вже наштала, ніхто вже не прийде, тож на бежриб’ї і рак — риба! Хапай його, хлопи!
— Я маю ножа! — крикнув Ярре. — Попереджаю!
Він і справді мав ножа. Свиснув його на храмовій кухні напередодні втечі та сховав у вузлику. Але не потягнувся за ним. Паралізувало його — і лякало — усвідомлення, що воно без сенсу й що нічого йому не допоможе.
— Я маю ножа!
— Ти диви, — сказав насмішкувато той шепелявий, наближаючись. — Має він ножа. Хто б міг подумати.
Ярре не міг тікати. Жах призвів до того, що ноги його перетворилися на два вбиті в землю стовпи. Адреналін перехопив за горло, наче петля аркану.
— Гей! — крикнув раптом третій типчик молодим і дивовижно знайомим голосом. — Я його хіба знаю! Так-так, знаю його! Облиште, кажу, то мій знайомець! Ярре? Пізнаєш мене? Я Мельфі! Гей, Ярре! Пізнаєш?
— Піз… наю… — Ярре з усіх сил змагався з паскудним, переможним і невідомим йому досі відчуттям. Тільки коли відчув біль у стегні, яким приклався до колод мосту, зрозумів, що воно було за відчуття.
Відчуття непритомності.
— Ото так несподіванка, — повторював Мельфі. — Ото випадок так випадок! От, свояка довелося зустріти! З Елландеру знайомця! Товариша! Га, Ярре?
Ярре проковтнув шматок твердої й тягучої солонини, якою почастувала його дивна компанія, закусив печеною ріпою. Не відповів, тільки кивнув у бік усієї шістки, що оточувала вогнище.
— А куди тобі дорога, Ярре?
— До Визіми.
— Ха! Так і нам до Визіми! Ото випадок так випадок! Що, Мільтоне? Пам’ятаєш Мільтона, Ярре?
Ярре не пам’ятав. Не був упевнений, чи взагалі колись бачив того в очі. Зрештою, і Мельфі трохи перебирав, звучи його товаришем. Був то син бондаря з Елландеру. Коли разом ходили вони до храмової інфіми, Мельфі звик регулярно й боляче бити Ярре, називаючи його зачатим у кропиві байстрюком без батька-матері. Тривало те близько року, після чого бондар забрав сина зі школи, бо стало зрозуміло, що підліток придатний винятково для бочок. Так ото Мельфі замість у поті чола свого пізнавати аркани читання та писання в поті чола стругав клепки в батьківській майстерні. А коли Ярре закінчив науку та з рекомендацією храму став помічником писаря в гродському суді, бондарчук — за прикладом тата — кланявся йому в пояс, давав презенти й виказував приязнь.
— …до Визіми ми йдемо, — продовжував розповідь Мельфі. — До армії. Усі ми тута як один до війська йдемо. Оночки тута, бач, Мільтон й Ограбек, сини кметів, від ланової повинності відібрані, ну, знаєш, як воно…
— Знаю. — Ярре кинув на синів кметів погляд: ті були світловолосі, схожі, наче брати, тепер гризли якесь незрозуміле їдло, спечене в попелі. — Один від десяти ланів. Лановий контингенс. А ти, Мельфі?
— Зі мною, — зітхнув бондарчук, — знаєш, сталося так: за першим разом, як цехи мали дати рекрута, то батечко мій від витягання гілки оборонився. Але прийшла біда, тре’ було вдруге жереб тягнути, бо так місто вирішило… Ну й знаєш, як воно…
— Ти тіко послухай, Щупаку, як ото він балакає, — втрутився хрипко кремезний, обстрижений під нуль тип, називаний Окультіхом, який нещодавно першим окрикнув його на мосту. — Панич! Мудрагель якийсь!
— Мудрагельчик! — завторував йому протягло другий, великий парубок із вічно приклеєною до круглої пики дурнуватою посмішкою. — Мудрагелятко!
— Штули пельку, Клапроте, — прошепелявив повільно отой, називаний Щупаком, найстарший із компанії, рослий, з обвислими вусами та підголеною потилицею. — Як мудрагель, то годитші пошлухати, шо балакає. Чимало з того бути може. Навука. А навука ніколи нікому не зашкодила. Ну, майже ніколи. І майже нікому.