— Що правда, то правда, — оголосив Мельфі. — Він, Ярре, значить, і справді недурний є, читати й писати знає… Учений! Він же ж в Елландері за писарчука судового працює, а в храмі Мелітеле усеньки книжки в опіці має…
— Але ж цікавенько тоді, — перервав Щупак, вдивляючись у Ярре крізь дим та іскри, — шо такий судово-храмово-засраний книжник на гостинцю до Визіми поробляє?
— Як і ви, — сказав хлопець, — до війська йду.
— А чого б то, — очі Щупака блищали, відбивали блиск, наче очі справжньої риби у світлі лучини на носі човна, — чого б то судово-храмовий учений у війську знайти думає? Бо ти ж не в рекрути йдеш? Га? Бо ж кожен дурисвіт зна’, шо храми з-під контингенсу вийняті, не примушені вони рекрутів постачати. А ше й те зна’ кожен дурисвіт, шо будь-який суд свого писарчука від служби може відкараскати й відписати. Тож як воно з тим, пане уряднику?
— Я до війська як доброволець іду, — заявив Ярре. — Сам затягаюся, з власної волі, не за контингенсом. Частково з особистих причин, але переважно з почуття патріотичного обов’язку.
Компанія рикнула голосним, трубним, хоровим реготом.
— Бачте, хлопачки, — промовив урешті Щупак, — які ото суперечності в людині іншим разом сидять. Дві натури. Оночки: молодик, здавалося б, учений та вумний, а до того ж, мать, з народження недурнуватий. Знати повинен, шо воно на війні діється, відати, хто кого б’є й скоро вшшент поб’є. А він, як самі чули, без примусу, з власної волі, з патеротичного обов’язку хче до програної партії приєднатися.
Ніхто не прокоментував. Як і Ярре.
— Такий патеротичний обов’язок, — сказав тоді Щупак, — зазвичай тіки хворим на голову властивий, а мо’, воно навіть храмово-судовим вихованцям і пристойно. Але була тута мова про якісь там особисті причини. Страшенно я цікавенний, які ж оті особисті причини?
— Є вони настільки особистими, — відрізав Ярре, — що розповідати про них я не стану. Тим більше, що й ви, мосьпанство, якось про свої причини розповідати не поспішаєте.
— Ото, бач, якби простак який отак ото зі мною забалакав, — сказав після хвилини тиші Щупак, — відразу б у пику отримав. Ну, але якшо навчений писарчук… Такому те дарую… на цей раз. І відповім: я також до війська йду. І також добровольцем.
— Аби, як хворий на голову, пристати до тих, хто програє? — Ярре й сам дивувався, звідки раптом береться в ньому стільки зухвалості. — Дорогою обдираючи подорожніх на мостах?
— Він, — зареготав Мельфі, випереджаючи Щупака, — усе ше на нас дується за засідку на мосту. Та забудь ти, Ярре, то ж тільки фіглі були! Такі собі жартики невинні! Правильно, Щупаку?
— Правильно. — Щупак позіхнув, клацнув зубами, аж відлуння пішло. — Жартики такі невинні. Життя смутне й осовіле, точнісінько наче теля, як того до бійні ведуть. Ото тільки жартиками чи фіглями можна себе розвеселити. Не вважаєш так, писарчуку?
— Вважаю. У цілому.
— То добре, — Щупак не спускав із нього блискучих очей. — Бо інакше марний був би з тебе для нас компаньйон, і крашше б було тобі до Визіми самопас піти. Хоч би й зараз.
Ярре мовчав. Щупак потягнувся.
— Я шо хотів — те сказав. Ну, хлопачки, тоді ми пошуткували, пофіглювали та повеселилися, а теперки пора нам. Як на одвечір у Визімі хочемо бути, то із сонцем тре’ вирушати.
Ніч була дуже холодною. Ярре, незважаючи на втому, не міг заснути, згорнувшись у клубок під опанчею, мало не торкаючись підборіддя колінами. Коли нарешті заснув, спав погано, безперервно будили його сни. Більшості він не запам’ятав. Окрім двох. У першому сні відомий йому відьмак Ґеральт із Рівії сидів під бурульками, що звішувалися зі скелі, нерухомий, заледенілий, і його швидко засипав густий сніг. У другому сні Цірі на вороній кобилі, притулившись до гриви, чвалувала поміж рядами кривих верб, що намагалися схопити її кострубатим суччям.
Ах, а перед самим світанком приснилася йому Трісс Мерігольд. Після минулорічного перебування в храмі чародійка снилася хлопцеві кілька разів. Сни ті змушували Ярре до речей, яких він потім сильно соромився.
Зараз, зрозуміло, ні до якого сорому не дійшло. Було надто вже холодно.
Уранці й справді, ледь зійшло сонечко, уся сімка вирушила в дорогу. Мільтон та Ограбек, сини кметів із ланового контенгенсу, додавали собі духу вояцькою пісенькою: