Щупак, Окультіх, Клапрот і бондарчук Мельфі, що до них приклеївся, розповідали собі жартики та анекдоти, нечувано з їхньої точки зору смішні:
— …а нільфгардець запитує: «Що тут так смердить?». А ельф на те: «Гівно». Хааа-хаа-хаааа!
— Хе-хе-хе-хеее!
— Ха-ха-ха! А такий знаєте? Ідуть нільфгардець, ельф і ґном. Дивляться: летить миша…
Чим сильніше зростав день, тим більше зустрічали вони на шляху інших подорожніх, хлопських возів, комірничих фургонів, загонів війська на марші. Деякі вози були завантажено добром, за ними банда Щупака йшла з носами чи не біля землі, наче гончаки, підбираючи, що впало: то морквину, то картопельку, то ріпу, часом навіть цибулину. Частину здобичі завбачливо ховали на чорний день, частину жадібно жерли, не припиняючи розповідати жартики:
— …а нільфгардець: «Тпруууу!» І засрався по самі вуха. Ха-ха-ха-ха-ха!
— Хааа-хааа-хааа! О боги, не втримаюся… Засрався… Хаааа-хаааа!
— Хе-хееее-хеее!
Ярре чекав на привід та оказію, щоб відділитися. Не подобався йому Щупак, не подобався йому Окультіх. Не подобалися йому погляди, які Щупак та Окультіх кидали на купецькі вози, на хлопські запряжки й на жінок і дівок, що сиділи на возах. Не подобався йому насмішкуватий тон Щупака, коли той раз у раз заговорював про доцільність іти добровольцем, коли програш і погибель наближаються напевне й очевидно.
Запахло ораною землею. Димом. У долині, серед правильної шахівниці полів, гаїв і блискаючих, наче дзеркальця, рибних ставків, уже видно було дахи будівель. До їхніх вух інколи долинали далеке гавкання пса, ревіння вола, спів півника.
— Видко, жаможні воно шельця, — прошепелявив Щупак, облизуючись. — Невеличкі, але живописні.
— Тут, у долині, — поспішив із поясненням Окультіх, — половинчики живуть і господарюють. У них усе живописне й ладне. Господарчий вони народець, оті карлики.
— Проклята нелюдь, — харкнув Клапрот. — Хобольди кляті! Вони тута господарюють, а справжньому чоловікові біда через таких та бідність. Таким навіть війна не шкодить.
— Поки що. — Щупак розтягнув губи в гидкій посмішці. — Запам’ятайте, хлопчаки, оте сільце. Оту хатку, що скраю, серед березок, біля самого бору. Запам’ятайте добре. Якби колись захотіли ми туди в гості завітати, не хотів би я блукати.
Ярре відвернувся. Удавав, що не чує. Що бачить тільки гостинець перед собою.
Крокували. Мільтон і Ограбек, сини кметів із ланового побору, почали нову пісню. Менш вояцьку. Трохи наче песимістичнішу. Таку, що — особливо після попередніх натяків Щупака — могла бути сприйнята за погане віщування:
— Отой, — оцінив похмуро Окультіх, — мусить мати бабло. Як бабла він не має, то хай мене каструють.
Особою, заради якої Окультіх ішов на такий жорстокий ризик, був мандрівний торговець, якого вони наздогнали і який ішов поряд із двоколкою з впряженим у неї віслюком.
— Бабло баблом, — засопів Щупак, — а віслючок теж чогось та вартий. Ширше крок, хлопчаки.
— Мельфі, — Ярре схопив бондарчука за рукав. — Розплющ очі. Чи не бачиш, що тут готується.
— То ж лише жартики, Ярре. — Мельфі вишарпнувся. — Тільки жартики…
Возик торговця — зблизька це було добре помітно — одночасно був ятками: міг зупинитися й розкластися за кілька хвилин. Усю конструкцію, що її тягнув віслюк, покрито було яскравими й мальовничо-розмашистими написами, згідно з якими торговець пропонував бальзами та лікувальні витяжки, талісмани й охоронні амулети, еліксири, фільтри й магічні катаплазми, засоби для миття, а перш за все викривачі металів, самородків і трюфелів, а також безвідмовні принади на рибу, качок і дівок.
Торговець, худий і зігнутий тягарем років мосьпан, озирнувся, побачив їх, вилаявся й підігнав віслюка. Але віслюк, як воно з віслюками буває, навіть не подумав іти швидше.
— А зацні лахи на ньому, — стиха зацінив Окультіх. — Та й на возечку чогосьочки напевне знайдемо…
— Ну, хлопчаки, — скомандував Щупак. — Раз-два! Упораємошя із шправою, поки швідків мало на дорозі.
Ярре, сам не в змозі надивуватися своїй мужності, кількома швидкими кроками вирвався наперед компанії й розвернувся, встаючи поміж ними й купцем.
— Ні, — сказав, ледь добуваючи голос зі стиснутої горлянки. — Я не дозволю…