Щупак поволі розхилив плащ і показав заткнутий за пояс довгий ніж, швидше за все, вигострений, наче бритва.
— А відштупи-но, пишарчуку, — прошепелявив зловороже. — Якщо шию свою цінуєш. Думав я, згодишся ти нашій кумпанії, але нє, надто тебе, бачу, храм вихрамив, надто вже ти набожним ладаном просякнув. Тож відступи геть із дороги, а то я тебе…
— А шо воно тута робиться, га?
З-за фланкуючих шлях пузатих та великих верб, найзвичнішого елементу пейзажу долини Ісмени, виступили дві дивовижні постаті.
Обидва чолов’яги мали навосковані та підкручені угору вусища, кольорові буфасті плудри, піковані, із різнобарвними стрічками каптани й великі м’які оксамитові берети з пучками пер. Окрім широких тесаків і кинджалів, що висіли біля пояса, обидва чолов’яги несли на спині дворучні мечі довжиною десь у сажень, із ліктьової довжини руків’ями й великими вигнутими гардами.
Ландскнехти, підскакуючи, зав’язували штани. Жоден із них ані руху не зробив до руків’я своїх страшних мечів, але Щупак та Окультіх миттєво затихли, а великий Клапрот зменшився, наче міх, з якого вийшло повітря.
— Ми тут… Ми тут ніц… — промовив Щупак. — Ніц поганого…
— Жарти тіки! — кувікнув Мельфі.
— Нікому не сталося кривди, — несподівано відізвався згорблений торговець. — Нікому!
— Ми, — швидко втрутився Ярре, — ідемо до Визіми, до війська вступати. Може, і вам туди по дорозі, панове вояки?
— І справді, — ландскнехт пирхнув, відразу зорієнтувавшись, про що йдеться. — І нам до Визіми. Хто хоче, можете з нами йти. Безпечніше буде.
— Точно, безпечніше, — промовив другий, міряючи Щупака довгим поглядом. — Годиться також додати, що бачили ми тут нещодавно поблизу кінний патруль визімського бейліфа. Дуже вже вони до вішання скорі: той горлоріз, якого вони в лісі спіймають, враз загине.
— І це пречудово. — Щупак уже оговтався, вишкірився щербато. — Дуже добре, мосьпанство, шо є на різунів закон і кара, слушний то порядок. Рушаймо тоді в дорогу до Визіми, до армії, бо патеротичний обов’язок кличе.
Ландскнехт дивився на нього довго й досить презирливо, тоді ворухнув плечима, поправив мечисько за спиною й покрокував шляхом. Його товариш, а з ним Ярре й торговець зі своїм віслюком і возом рушили слідом, а позаду, на невеличкій відстані, почалапала галастра Щупака.
— Дякую вам, — сказав через якийсь час торговець, підганяючи віслюка прутом, — панове солдати. І тобі дякую, молодий паничу.
— Та нічого, — махнув рукою ландскнехт. — Я звик.
— Різні до війська тягнуться. — Його товариш озирнувся через плече. — Як прийде на село чи містечко наказ на новобранців з кожних десяти ланів одного віддати, то часом користаються, аби через те найбільшого мотлоху позбутися. А тоді на тракті повно таких горлорізів, як ті оночки. Та вже як в армії навчить їх слухняності єфрейторський кий, навчаться лобуряки дисципліни, як раз-другий підуть собі під різки та крізь стрій…
— Я, — поспішив із поясненням Ярре, — іду добровольцем, не з примусу.
— Славно, славно, — ландскнехт глянув на нього, підкрутив навоскований кінчик вуса. — Ото ж я й дивлюся, що ти — дитинка з іншої глини, ніж оті ось, ліплена. Чому ж із ними разом?
— Доля нас звела.
— Бачив я вже, — голос солдата був серйозним, — такі зустрічі, що доля принесла, та братання, що побратимів під одну шибеницю привели. Візьми з того науку, хлопче.
— Візьму.
Ще до того, як приховане хмарками сонце стало в зеніті, дісталися вони до тракту. Тут чекала на них вимушена перерва в подорожі. Подібно до чималої групи мандрівників, що дісталися сюди перед ними, Ярре і його компанія мусили затриматися, бо тракт щільно заповнений був військом на марші.
— На південь, — зі значенням прокоментував напрямок маршу один із ландскнехтів. — На фронт. До Марібору та Майєни.
— За знаками приглядай, — указав головою інший.
— Реданці, — сказав Ярре. — Срібні орли на кармазині.
— Правильно відгадав, — ландскнехт поплескав його по плечу. — А й спритний із тебе молодик. То реданське військо, яке королева Гедвіга нам на допомогу прислала. Ми зараз єдністю міцні. Темерія, Реданія, Едірн, Кедвен — усі ми тепер союзники, однієї справи прибічники.
— Шаме вчашненько, — відізвався з-за їхніх спин Щупак із явною іронією. Ландскнехт озирнувся, але нічого не сказав.
— А чи не сісти нам, — запропонував Мельфі. — Дамо ходулям передиху. Того війська й кінця не видко, чимало часу пройде, доки шлях звільниться.