— А може, — перервав його сердитий солдат, — у морду бажаєш отримати, хаме? Бач, за гавкання проти нашого війська мотузкою карають! То заткни пельку, поки я добрий!
— О-о-о-о! — бурмило Клапрот, широко роззявивши рота, розрядив ситуацію. — О-о-о, гляньтечки! Які смішні курдупелі йдуть!
Дорогою під глухе гримотіння литаврів, під заядле дудіння волинок та дикий свист флейт марширували ряди піхоти, озброєної гвізармами, алебардами, бердишами, цепами та колючими сіканцями. Одягнені в хутряні бурки, кольчуги та гостроверхі шишаки, солдати й справді були незвично низькими.
— Ґноми з гір, — пояснив ландскнехт. — Якийсь із загонів Магакамського добровольчого гуфця.
— А я оце мислив, — сказав Окультіх, — шо ґноми не з нами, а проти нас. Шо зрадили нас оті паскудні карлики й шо вони з Чорними в змові…
— Ти оце мислив… — ландскнехт глянув на нього з жалістю. — Цікаво, чим саме? Ти, башмак, якби в юшці таргана ковтнув, то в череві твоєму більше б розуму було, аніж у голові. Ті, що отам марширують, то якийсь із загонів ґномської піхоти, яку нам на допомогу вислав Брувер Гоґ, староста Магакаму. Вони також майже всі в бою були, втрати мали чималі, тож їх під Визіму й відвели на переформування.
— Бойовий вони народ, ґноми, — підтвердив Мельфі. — Мені в Елландері, у корчмі, один якось так у вухо на Саовін згелемсив, шо у вусі тому мені аж до Йуле дзвонило.
— Ґномський загін у колоні останній, — ландскнехт прикрив очі долонею. — Кінець маршу, гостинець зараз вільний буде. Збираймося в дорогу, бо вже день скоро.
— Стільки військового люду на південь марширує, — сказав продавець амулетів і декоктів, — точно війна велика наближається. Великі на людей нещастя зійдуть! Великі поразки на армії! Гинути люди стануть тисячами від меча й вогню. Ви ж, панове, зважте, що ота комета, яку щовечора на небі видно, червоний хвіст вогнистий за собою тягне. Як у комети хвіст синій чи блідий, то провіщує він холодні хвороби, фебри, пневми, флегми й катари, а також нещастя водні, як то повінь, злива чи інші які мокридла. А червона барва вказує, що то комета гарячки, крові й вогню, а також заліза, що у вогні народжується. Страшенні, страшенні поразки на народи впадуть! Великі погроми будуть і різанина. Як воно в тому пророцтві стоїть: будуть трупи лежати високо, ліктів на дванадцять, на спустошеній землі стануть вити вовки, а людина слід людини іншої цілувати стане… Біда нам!
— Чому б то нам? — холодно перервав його ландскнехт. — Комета високо летить, з Нільфгарду її також видко, не говорячи вже про долину Іни, звідки, як кажуть, Менно Коегорн походить. Чорні також у небо поглядають і комету бачать. То чому б тоді не прийняти, що вона не нам, але їм поразку обіцяє? Що то їхні трупи в скирти будуть навалені?
— Саме так! — гарикнув другий ландскнехт. — Їм та біда, Чорним!
— Уміло то ви, панство, пояснили.
— Ну напевне.
Вони минули ліси, що оточували Визіму, увійшли між луки й пасовиська. Паслися тут цілі табуни різних коней: кавалерійських, запряжних, тяглових, важких першеронів. Трави`, як воно буває в березні, було на луках небагато, як кіт наплакав, але стояли там повні вози сіна та ясла.
— Бачите? — облизнувся Окультіх. — Ех, коники! І ніхто ж не пильнує! Тіко брати-вибирати…
— Пельку стули, — просичав Щупак і підлабузницьки вишкірився до ландскнехтів щербатими зубами. — Він, мосьпанство, у кавалерії мріє служити, тому так ласо на тих скакунів поглядає.
— У кавалерії! — пирхнув ландскнехт. — Он воно про що хамові мріється! Конюхом йому скоріше бути, гній з-під коней вилами гребти, тачкою вивозити!
— Істину ви, пане, мовите!
Вони пішли далі, майже дісталися до греблі, що вела вздовж ставків та канав. І раптом над верхівками верб побачили червоні дахи веж визімського замку, що височів над озером.
— Ну, то ми майже на місці, — сказав торговець. — Відчуваєте?
— Фууу! — скривився Мельфі. — Але ж і сморід! Що воно?
— Напевне, солдати з голодухи здохли на королівському жолді, — пробурчав за їхніми спинами Щупак, але так, щоби не почули ландскнехти.
— Мало носа не відриває, га? — засміявся один із них. — Ага, тисячами стояв тут усілякий військовий люд на спочинку, а військовий люд їсти мусить, а як поїсть, до сере. Таким уже чином природа нас поробила, і нічого тут не вдієш! А що насрато, то сюди, до тих оно ровів вивозять, вивалюють і навіть не присипають. Узимку, поки мороз гівно морозив, воно ще якось трималося, але від весни… Тьфу!