— А маєте, може, — заговорив серйозно другий ландскнехт, — щось на допомогу проти наслідків злого їдла?
— Маю! — крикнув, аж засяявши, торговець. — Осьо дуже помічний декокт, з магічних коренів зроблений, пахучими зіллям приправлений. Вистачить трьох крапель після їжі. Прошу, беріть, мосьпанство.
— Дякуємо. Тож бувайте, пане. Бувай і ти, хлопче. Щасти тобі!
— Поштиві, політичні й ґречні, — оцінив торговець, коли солдати щезли в натовпі. — Не щодня таких зустрінеш. Але ж і ти, паничу, мені допоміг. Що ж тобі дати? Амулет проти блискавок? Безоар? Черепаховий камінь, добрий проти відьмівських чарів? Ха, є в мене ще трупний зуб для обкурювання, є в мене шматок сушеного диявольського лайна, такий добре в правому чоботі носити…
Ярре відвів погляд від людей, які завзято змивали зі стіни будинку напис «ГЕТЬ ЗАСРАНУ ВІЙНУ».
— Облиште, — сказав. — Час уже мені…
— Ха, — скрикнув торговець, витягуючи з пузатої скрині мідний медальйон у формі сердечка. — Ото має тобі згодитися, юначе, бо то річ саме для молодих. То великий раритет, тільки один я такий маю. Це чародійський амулет. Робить так, що про того, хто носить його, кохана не забуде, хоча б і час їх розділив та довгі милі. Отож глянь: тут відкривається, усередині папірець із тонкого папірусу. На отому папірці магічними червоними чорнилами, які я маю, досить буде ім’я коханої написати, і вона тебе не забуде, серця іншому не віддасть, не зрадить і не кине. Ну?
— Гм… — Ярре почервонів легенько. — Та чи я знаю…
— Яке ім’я, — купець занурив паличку в магічні чорнила, — мені записати?
— Цірі. Чи то Цірілла.
— Готово. Бери.
— Ярре! А ти тут що робиш, най тебе дідько!
Ярре різко повернувся. «Мав надію, — подумав машинально, — що лишив я позаду все моє минуле, що все відтепер буде нове. А безперервно зустрічаю старих знайомих…»
— Пане Деннісе Кранмер…
Ґном у важезній шубі, кірасі, залізних карвашах і лисячому шликові з китицею окинув швидким поглядом хлопця й торговця, потім знову перевів очі на хлопця.
— Що ти, — запитав суворо, нашорошивши брови, вуса й бороду, — тут робиш, Ярре?
Хлопець завагався на мить, чи не збрехати йому й чи не вплутати для вірогідності в брехливу версію привітного до нього купця. Але майже відразу відкинув ту думку. Денніс Кранмер, який колись служив у гвардії князя Елландеру, мав репутацію ґнома, якого важко обдурити. І не варто навіть намагатися.
— Хочу до війська вступити.
Знав, яким буде наступне запитання.
— Неннеке те дозволила?
Не мусив відповідати.
— Ти дав драла, — кивнув бородою Денніс Кранмер. — Просто дав драла з храму. А Неннеке й жриці рвуть там собі волосся на голові…
— Я залишив листа, — буркнув Ярре. — Пане Кранмер, я не міг… Я мусив… Не годилося сидіти склавши руки, коли ворог на кордонах… У грізний для батьківщини час… А до того ж вона… Цірі… Мати Неннеке ні за що не хотіла погодитися, хоча три чверті дівчат із храму послала в армію, а мені не дозволяла… Я не міг…
— І дав драла, — нахмурився ґном. — До святого лайна демонів, я б повинен тебе зв’язати та відіслати до Елландеру кур’єрською поштою! Наказати закрити тебе в ямі під замком до часу, як жриці не прийдуть тебе забирати! Повинен я… — Засопів гнівно. — Коли ти востаннє їв, Ярре? Коли востаннє мав у роті теплу страву?
— По справжньому теплу? Три… Ні, чотири дні тому.
— Ходімо.
— Їж повільніше, синку, — зробив йому зауваження Золтан Хівай, один із камратів Денніса Кранмера. — То нездорово — жерти так жадібно, не прожувавши навіть. Куди ти так поспішаєш? Повір мені, ніхто в тебе тої страви не відбере.
Ярре не був у тому настільки впевнений. У головній залі заїзду «Під кудлатим ведмедиком» саме відбувався кулачний поєдинок. Двійко приземкуватих і широких, наче пічки, ґномів гамселилися кулаками так, що аж відлуння йшло, під ревіння камратів із Добровольчого гуфця й аплодисменти місцевих повій. Тріщала підлога, падали меблі та посуд, а краплі сіяної з розбитих носів крові сипалися навколо, наче дощ. Ярре тільки й чекав, коли хтось із бійців упаде на їхній офіцерський стіл, збиваючи дерев’яну тарілку зі свинячими рульками, миску пареного гороху та глиняні кухлі. Швидко проковтнув відкушений шматок сала, виходячи з принципу, що те, що проковтнуте, його.