— Я не дуже зрозумів, Деннісе, — другий ґном, якого звали Шелдоном Скаґґсом, навіть голови не повернув, хоча один із тих, що билися, мало його не зачепив, навішуючи крюком супротивникові. — Якщо той хлопець — жрець, то навіщо йому записуватися у військо? Жерцям крові проливати не можна.
— Він вихованець храму, не жрець.
— Ніколи, суча мати, не міг я зрозуміти отих дивних людських забобонів. Ну, але з чужих вірувань насміхатися не слід… Утім, випливає з твоїх слів, що оцей юнак, хоча в храмі вихований, нічого не має проти пролиття крові. Особливо нільфгардської. Га, юначе?
— Скаґґс, дай йому спокійно поїсти.
— Я охоче відповім… — Ярре проковтнув шматок рульки й засунув у рота жменю гороху. — Отож воно так: проливати кров можна на справедливій війні. Захищаючи вищі інтереси. Тому я й пішов… Мати-батьківщина кличе…
— Самі бачите, — Шелдон Скаґґс провів поглядом по друзям, — як багато правди у твердженнях, що люди — це раса, близька до нас і споріднена, що виводимося ми з одного кореня, ми й вони. Найкращий доказ осьо сидить перед нами й горох тріскає. Іншими словами: силу-силенну таких саме дурнуватих запальних хлопів зустрінете ви й серед молодих ґномів.
— Особливо після майєнської потреби, — холодно зауважив Золтан Хівай. — Після виграної баталії завжди збільшується приплив добровольців. Менше їх стане, як розійдеться звістка про військо Менно Коегорна, що суне вверх по Іні, залишаючи позаду тільки голі воду й землю.
— Аби тоді тільки приплив в інший бік не розпочався, — пробурмотів Кранмер. — Якось я довіри до добровольців не маю. Цікаво, що кожен другий дезертир — доброволець.
— Як ви можете… — Ярре мало не вдавився. — Як можете мовити щось подібне, пане… Я з ідейних причин… На війну справедливу й слушну… Мати-батьківщина…
Під ударом, від якого, як здалося хлопцеві, аж фундамент будівлі захитався, один із ґномів, що билися, гепнувся на підлогу, аж курява зі щілин дощок пішла на півсажня вгору. Але, упавши цього разу, замість того, аби скочити на ноги й гепнути опонента, лежав, безвладно й беззбройно рухаючи кінцівками, нагадуючи величезного, перекинутого на спину хруща.
Денніс Кранмер устав.
— Справу розв’язано! — оголосив голосно, обводячи поглядом корчму. — Місце командира роти, що є вакантним із часу героїчної смерті Елькани Фостера, який поліг на полі слави під Майєною, отримує… Як тебе, сину? Бо я забувся.
— Бласко Ґрант! — переможець у кулачному бою виплюнув на підлогу зуб.
— … отримує Бласко Ґрант. Чи є ще якісь спірні питання, що стосуються підвищення? Немає? От і добре. Господарю, пива!
— Про що то ми?
— Про війну справедливу, — почав перераховувати Золтан Хівай, відгинаючи пальці. — Про добровольців. Про дезертирів…
— Власне, — перервав його Денніс. — Знав я, що до чогось хотів повернутися, а справа торкалася добровольців, що зраджують і дезертирують. Пригадайте собі отой цінтрійський корпус Віссегерда. Сучі сини, виявляється, навіть знамен не змінили. Знаю те від кондотьєрів Вільної Компанії, від бандерії Юлії «Солодкої Вітрогонки». Під Майєною бандерія Юлії з цінтрійцями зіткнулася. Ішли в авангарді нільфгардського загону під тим самим прапором із левами…
— Призвала їх мати-батьківщина, — похмуро втрутився Скаґґс. — І імператриця Цірі.
— Тихіше, — просичав Денніс.
— Правда, — відізвався четвертий ґном, Ярпен Зігрін, що мовчав до тієї пори. — Тихіше — аж до тиші повної! І не через страх перед вухами в стінах, а тому, що не варто мовити про речі, про які ти ані найменшого уявлення не маєш.
— А ти, Зігрін, — виставив бороду Скаґґс, — оте уявлення маєш, чи як?
— Маю. І одне скажу: ніхто, чи то Емгир вар Емрейс, чи то чаклуни-ребеліанти з Танедду, чи навіть сам диявол не зуміли б ні до чого змусити ту дівчину. Не зуміли б її зламати. Я те знаю. Бо я знаю її. Усе те одруження з Емгиром — то одна містифікація. Містифікація, на яку дали себе спіймати різні дурні… Інше, скажу я вам, у дівки тієї призначення. Цілковито інше.
— Так ти говориш, — пробурмотів Скаґґс, — наче й справді її знав, Зігрін.
— Облиш, — гарикнув несподівано Золтан Хівай. — Із тим призначенням він має слушність. Я в те вірю. Маю для того причини.
— Ет, — махнув рукою Шелдон Скаґґс. — Що тут дарма балакати. Цірілла, Емгир, призначення… Далекі то проблеми. Ближчими є, панове, проблеми такі, як Менно Коегорн і група армій «Центр».
— Ага, — зітхнув Золтан Хівай. — Щось бачиться мені, що не мине нас велика баталія. Може, навіть найбільша, яку історія знала.